Остап Дроздов - №2

Каміл тягнувся до Єфросинії так, як едемний змій тягнувся до пра-Єви з наміром спокусити. Каміл увесь, із голови до ніг, перетворився на звабливого спокусника, який із кожною ін’єкцією своєї уваги до Єфросинії доводив її до стану запаморочливого сп’яніння, і в цьому наскокові на її чистоту не було ніякого умислу, не було самоцілі будь-що зламати її захисний код — ні, це було нестерпне бажання розтопити цей айсберг, що тримався з останніх сил, ненароком потрапивши в Ґольфстрім. Вона не мала жодних шансів уціліти. Він не мав жодних шансів уберегтися від неї. Вони знайшлися тут, у країні, де навіть сосни ходять шеренгами.

— Ця країна прекрасна, — сказала якось фрау, і Єфросинія погодилась.

Коли ґерр привіз свою швейцарську наречену сюди, першим, що вона побачила, було те саме, у що зразу закохалася Єфросинія. Щільні редути сосен, висаджені ніби під лінійку в шаховій диспозиції, завдяки чому наземна поверхня проглядалася наче крізь крупновічкове сито світла. Ці наскрізні прожекторні стовпи сонячного ефіру продиралися через хвою і вимальовували химерні візерунки світлотіні. П’янко пахла живиця, і легень було замало, щоб наковтатися цієї цілющої аерозолі. Опалі хвоїнки творили руде рухоме панно, по якому треба було не йти, а чалапати під акомпанемент ледь чутного шарудіння. Саме тут, в сосновому бору, де гострота голок була вершиною краси, пошепки пролунала присяга ніколи не розлучатися.

Німець мав великі кар’єрні успіхи. Він належав своїй країні, і фрау бездумно закохалася саме в цей стан — стан місійного служіння чомусь більшому, ніж просто приватному щастю 24 години на добу. Вона, правдоподібно, і не погодилась би на вузькоколійку щастя, на дрібноту сімейної ідилії, заточеної під ледаче поглинання буднів. Ця швейцарська активістка померла б саме від цього бездіяльного, посидючого, жіночого щастя. Воно було їй протипоказане. Фрау прагнула суспільної користі, широкого змісту, який ніколи не може пролізти в вузьку горловину традиційної сім’ї. Вона боялася саме цього рустикального, приґрунтового розуміння щастя, яке вдень покірно скубе соковиту травичку, аби ввечері хтось помасував вим’я.

Німець був саме тим чоловіком, за кремезними плечима якого розкривався цілий масштаб, ідейний і структурований. Фрау була присутня на вечірках його побратимів по партії. Це було вишукане товариство з бесідами про високе мистецтво, симфонічну музику й імажинізм у новітній поезії. Двометрові тестостеронні красені-аполлони сперечалися про те, чи може метафора бути самоціллю, чи не треба творче слово звільнити з тюрми змісту, чи мали рацію дадаїсти, коли свої вірші складали навмання з випадкових слів, вирізаних із газетних шпальт. У її вітальні з каміном засідали не майбутні антропофаґи, а боґемне братство енциклопедичних естетів.

Фрау полюбляла спостерігати, спершись на дверну лиштву, як цей колективний сонм чеснот творив нові смисли прямо тут, у запальних диспутах, що розчинялися в тютюновому смозі. Її любий німець фонтанував аристократизмом, він збуджено червонівся, коли ловив на собі апетитні, поїдальні погляди своєї коханої, і тоді він ґречно перепрошував камрадів, підводився з глибокого фотелю, ставив на стіл бокал персикового шнапсу, мишкою прошмигував на кухню, щоб несамовито притиснути дружину до стільниці, вона ладна була віддатися йому просто тут, серед ножів-виделок-терок, він безпардонно ліз руками в її трусики, вони обоє розпашіло оглядалися, чи хтось, бува, не застукає їх на гарячому, від цього шухеру в німця ще більше вставав, і не було сили бодай якось опанувати свою вулканічну хіть, їх просто шматувало перезбудження.

Його рідна країна стала рідною для неї. Торкаючись до атлетичної мускулатури свого посвяченого бога, вона пестила його мрії бути співтворцем великої країни великих людей. Переїхавши з Люцерна, вона знай­шла тут свій новий зоопарк, яким мала опікуватися. Тут мешкали сильні тварини, благородні хижаки, відібрані самою природою. Вона відчула свою причетність до творення цілком нової парадиґми, в якій її німець є найщасливішою і найблагороднішою істотою. І вона поруч із ним.

Заборонене кохання — це Ромин син. Вугільно-чорні ворони клювали вуглеводи його почуттів від початку, відколи він усвідомив, що є володарем найщасливішого стану. Він нізащо не проміняв би цей блаженний стан на тривіальні цьомки-бомки, ходіння за ручки в міському парку й обіймання на центрі площі. Його кохання вмить знецінилося б, девальвувалося б — якби було ширпотребним почуттям, без інтриги, без боротьби за свою екзистенцію, без аутичного вдаряння лобом об стіну. Він робив би зі свого кохання брелок, вішав на пояс, і воно теліпалось би, як простий металевий аксесуар; воно нагадувало б давно розграбований скарб, кимось недопите пійло в іржавій джезві. Таке кохання продавалось би у кожній крамниці секонд-хенду, воно було би made by everyone і коштувало б копійки. Його вседоступність була би найліпшим свідченням малоцінності, і Ромин син, як кожна пересічна людина, не дорожив би ним, не цінував би за ексклюзивність, марнував би його щохвилини.