Остап Дроздов - №2

Вона ніби витягувала з каталогу відкладених мрій одну за одною й по черзі реалізовувала. Навіть із бан­джі стрибала. Горланила так, що мало мигдалини не застудила. І спробувала слаломний каякінґ, спускаючись між порогами гірської ріки. Теж верещала, як різана, аж Manolo корчився від сміху замість того, щоб триматися за бортик. У її країні теж є банджі-джампінґ, і теж є екстремальні сплави Черемошем — але негласно це все для молодих. На неї покрутили б пальцем, та й сама вона відчувала, що над нею незримо висить певна традиція заборони, «тримання себе в руках». Інколи вона почувалася гірше за мусульманку, замуровану в корсет канонів, які не варто порушувати для свого ж блага.

Тут, у Неаполі, Roma, виморожена і відморожена, гріла руки об полум’я своєї розкутості, вона не вдарялася в епатаж чи фрікування, вона була збалансована собою, абсолютно виваженою. Цигарка в попільничці, філіжанка зі зле розмішаним цукром, стос заощаджених купюр у скарбничці, що мала форму золотого батона (син подарував), квитки в оперний театр San Carlo на «Лючію ді Ляммермур» — Roma десь вичитала, що в блокбастері «П’ятий елемент» космічна діва Плавалаґуна співає арію, яка насправді є фінальною арією безумної Лючії ді Ляммермур, і вона мусить це почути на власні вуха, вона кістьми ляже, але мусить це почути.

Як і Roma, я так само родом зі старозавітного часу, де нетерпимість була продиктована любов’ю. Усі мене любили до нестями, аж кістки хрустіли. Суспільна любов бетонною плитою гепнула саме там, де стояв я. Зразкове жовтенятко — це про мене. Я ротом хукав і обережно протирав значок із милим кучерявим хлопчиком. Він нагадував Пречисту Діву на медальйоні, який лежав у шкатулці біля радіоприймача. На лацкані шкільної уніформи я носив свою персональну Борогодицю, яка оберігала від помилок.

Я завів блокнотик, який розграфив на два стовпчики. Ліворуч — «Погані вчинки», праворуч — «Хороші вчинки». Десь я прочитав, що лисий дядечко Котовський робив так у дитинстві, і тому став великою людиною. Мій блокнот за короткий період був дрібно списаний праворуч.

— Допоміг сусідці нести сумки з базару.

— Вивчив на 5 вірш про наш хліборобний край.

— Позамітав на вулиці.

— Поприбирав у грядці з конваліями.

— Виніс їсти псові.

— Не пішов грати в футбол, а зробив порядок у себе на столі.

— З бабцею грали в доміно, і я їй піддався.

Я став Ісусом Христом. Мене можна було прикладати до будь-якої невиліковної рани. Янголятко. Чесніший за херувимів і незрівнянно славніший за серафимів, що без зотління Слово породив. Величайте мене! Якби в той час уже існували соцмережі, то на моїй аватарці красувалася б якась палаюча свічечка, або банальний мотиватор у вигляді цитати блаженного Авґустина, або, чого доброго, милий кучерявий хлопчик зі значка. Цей хлопчик зі значка, дивлячись на мою тотальну хорошість, не міг мною натішитися, на його очах проступали сльози розчулення.

Стара країна, в якій я встиг народитися і вирости, любила саме таких. Вона серпом і молотом штампувала слухняну правильність, тож коли я ненароком спалив праскою піонерський галстук, то відчув себе зрадником, ворогом народу, нікчемою. Я мерщій побіг до магазину канцтоварів (у нас його називали «желізний маґазин»), боячись не встигнути. Захеканий чи то від спринтерського бігу, чи то від хвилювання, я примчав назад, як вертаються блудні сини за біблійним прощенням. Моя віра в добро набула планетарного виміру і могла за потреби вмістити ще й кілька супутніх космічних тіл. Я есмъ любов. Я есмъ альфа й омеґа.

Із часом вести блокнот, так непропорційно списаний, стало нецікаво. Одне й те саме. Ніякого розмаїття. Конвалії відцвіли, та й скільки можна піддаватися в доміно? Гіперактивність виснажила мене, аплодисменти й овації стихли, і я, поступово дорослішаючи, зрозумів, що афоризм «метати бісером перед свиньми» стосується мене безпосередньо. Моя показова правильність стала надто буденною, і згодом її просто перестали помічати як подію, а ще згодом — сприймати як належне. Оця неоціненність добрих вчинків мене підкосила. Я потребував схвалення. Образа проростала в моїй душі, як самозасів. Усі мої зусилля відповідати нормам ГОСТу редукувалися до млосного самозадоволення, а я ж не ідіот тішити лише себе, це дуже еґоїстично, нас так не вчили, треба ж дарувати себе людям і навіть серце вийняти з грудної клітки, як Данко в Максима Ґорького, відтак бути хорошим (думав я безсонними ночами) варто лише тоді, коли це потрібно людству — і як це чудово, що тепер я вже не зобов’язаний бути хорошим, зможу більше грати в футбол і крутити педалі. Спасибі вам, люди, я люблю вас, я люблю вас, люди, за те, що ви лишили мене в спокої й зайнялися нашіптуванням шторму!