Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

«Все буде нормально…» — Шлойма вийшов з ванної і відчинив дверцята шафи. Біла сорочка, лаковані черевики, брюки, смокінг — все вже чекало на нього, наготоване ще кілька днів тому. Смокінга він раніше брав напрокат, а це нещодавно нарешті вирішив пошити, й майстер з ательє навпроти кінотеатру «Космос» багатозначно цокав язиком і довго нарікав на вутлу й нестандартну фігуру клієнта, на вузькі груди й кощаві руки.

«В тебе сьогодні такий відповідальний день…» — Оксана подивилась чоловікові просто в очі, заправляючи йому запонку в рукава. — «Але я з тобою. Знай про це. Пам'ятай про це.» Запонка довго не потрапляла в належну петельку, а потім нарешті прослизнула, й застебнулась сама собою, автоматично — клац. Дружина ніби закам'янівши, все не відводила погляду від його обличчя.

Й раптом Шлойма збагнув: вона все-все знає. Звідки? Нізвідки. Просто, знає, і все. Жіночим незбагненним знанням. Він відігнав це осягнення, як річ неможливу і смертельну. Торкнув дружину по темному волоссю. — «Ходімо?» Різко відвернувся. Смокінга непомітно застібав тремтячими руками. Поправив краватку-метелика перед дзеркалом, трохи опанував себе.

Вони вийшли з під'їзду. Вечоріло. Синє дитяче пластмасове відерце все ще валялось посеред пісочниці у дворі, як символ незмінності й неминущості всього сущого, всього не тільки скоєного, але й просто замисленого. Шлойма ковзнув поглядом по ньому, по автостоянці з лімузинами в далекому кінці двору, по каштанах, які за день іще підзолотіли. «Може, я бачу все це востаннє…» — дурна й банальна думка підступно підступила під горло. «А може все це — сон?..» — наступна думка не була набагато розумнішою.

Місто спочивало після робочого дня. За шторами в деяких помешканнях світились лампи — червонястим, оранжевим, синім, золотим світлом. Де-не-де миготіли стриманим блакитним сфумато телеекрани. Громадяни вільного й незалежного оточеного анклаву, городяни Західного Рівного поважно відпочивали після ще одного прожитого дня. Після дня клопотів і праці. Після дня набуттів й розчарувань. Після дня. Перед днем. В чеканні дня наступного. Між двох осінніх днів. У надвечір'ї. Напередодні. Нічого не знаючи, і не здогадуючись ні про що.

Вони спершу намірялися піти на службові двері, та в останню мить Шлойма пригадав, що до глядацького залу зручніше заходити з головного входу. Зі службового треба було проходити сценою, в темряві, перечіпаючись через декорації, підпилих монтувальників та інший театральний мотлох. На головному вході, щоправда, на них неминуче накинуться кореспонденти, але ця деталь вже належала до тих напів-приємних прем'єрних незручностей, зважати на які було не варто. Серйозного інтерв'ю ніхто зараз дати не в змозі, та в цій метушні від них цього й не вимагатиметься…

Коли вони підіймались вузькими сходинками на площу й обходили навколо розлогих ялин, бозна-коли ще висаджених перед театром, Шлойма кинув погляд на схід, в бік Майдану Незалежності. Черги автомобілів перед дротяною брамою вже не було. З-за Стіни насувалися сутінки. Західне Рівне готувалось поринути у вечір. «Ранувато темніє, як на середину вересня.» Думка пройшлася мозком, немов рикошетна куля, й забилась десь у найдальші закапелки свідомості. Тут таки зринула інша думка: що ж мені все-таки наснилося сьогодні уночі? Ні, не пригадати. Клубочится в свідомості тьмяний хаос образів і відчуттів, але нічого конкретного з нього вилучити не вдається. А вересень і справді перейшов уже в другу свою половину. Шлойма мерзлякувато зіщулився й притиснувся до Оксани, міцно вчепившись за її руку.

Від колон до них справді кинулося дві-три постаті з мікрофонами.

«Пане Ецірване! Пане авторе! Про що ця ваша п'єса? Чому її ставить режисер-іноземець? Якої ви думки про цю постановку, про потрактування вашого твору режисером з Німеччини? Чого ви чекаєте від спектаклю за вашим твором? Що ви хочете сказати цією п'єсою вашим співвітчизникам? Чи буде цей спектакль у постійному репертуарі Вільного театру міста Рівного?»

Шлойма спинився на секунду, непомітно стис Оксанину руку вище ліктя й напустивши на обличчя якнайсерйознішу гримасу, відсторонив журналістів:

«Всі інтерв'ю — після вистави. Наперед нічого казати не хочу, а то раптом ви будете розчаровані…»

Будуть вони розчаровані, аякже. В них он вже очі горять, а роти пороззявлялися від захвату. Вони готові написати про цю виставу дослівно все, що б ти зараз не сказав. Але ти не кажеш нічого, ти витримуєш умови вашої попередньої домовленості з Маульвюрфом — до офіційного показу не давати жодних коментарів. А після прем'єри Георг запланував цілий тур світовими столицями: Берлін, Відень, Бейрут, Єрусалим, й навіть Нікосія на Кіпрі. Добір міст увесь час видавався Шлоймі достатньо дивним, але він не сперечався — це була цілковито Маульвюрфова ідея, тож нехай він її і втілює. Актори Вільного театру, задіяні у виставі вже наперед кайфували, передчуваючи турне теплими й затишними містами. Найбільше ж кайфу вони отримували, відчуваючи неприховану заздрість до себе з боку акторів, у виставі не задіяних.