Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі — розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на Майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев'ятиповерхового будинка з ощадкасою в першому поверсі, Шлойма загнав «мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз з салона. «Стоп, а куди ж тепер?»

Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному це зробити — не проблема. Ось колишнє кафе «Сніжинка», в тому самому дев'ятиповерховому, через стіну від ощадкаси — тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята «Мазди» й підвів голову, дивлячись на дах будинка. Це був перший «хмарочос» у їхньому містечку й відповідно — перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось, після дитячого кіносеансу на десяту годину в «Юності», вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під'їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо, чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під'їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація. Пам'ятав тільки свій несильний, проте виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев'ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень-жовтень, щоб поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.

В його домі немає ліфта — всього лише п'ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні, у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…

Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг спермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесять метрів, по вулиці 16 липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше — Гітлерштрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому пятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Галуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної горілки прокотився піднебінням, потім горлом, і повільно попрямував униз, до глибин. Дивлячись Павлові в неголене обличчя, Шлойма подумав, що муситиме, забігши додому, також поскоблити підборіддя, й по можливості прийняти душ. Він зиркнув на годинника — той показував 18:35. До сьомої залишалось менше, як півгодини. Треба поспішати. Кивнувши Павлові: «Ну, ти ж будеш сьогодні», Шлойма, здираючи акцизну марку з пачки й на ходу припалюючи сигарету, швидко вийшов з «Блюзу» і поміж Будинком одягу та Олександрівським собором, повз гастроном, повз книгарню «Слово» почимчикував у напрямку дому.