Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп’ютери і РС-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazdа», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось – якесь бентежне передчуття – змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazdа» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона автівка його переслідує.

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» – верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямку до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв’язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз’їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazdа» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

– Ось і зустрілися, – без реверансів констатувала посланниця Ковену Тага. – Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла йому вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

– Красиво ви мене… – оцінив Валерій Петрович.

– Скажі «дякую», що ми встигли першими, – не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. – Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

– Яру?!

– Ми називали його Однооким.

– Як? Де? – Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м’якого бильця кольору слонової кістки.

– Під Києвом, – повідомила білявка. – Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

– Господи! – Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам’ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.

– Ти тепер про себе повинен думати, – сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу Х.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

– Що я маю робити?

– Оце вже справжня розмова! – посмішка Діани стала глянцевою. – Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

– А якщо дійсно впіймають?

– Тоді тобі пісєц.

– А ви не боїтеся відпускати свідка?

– Який ти там свідок…

– Свідок.

– Я тебе не розумію… – звузила очі Діана. – Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

– Не треба.

– Тоді відповідай на моє питання.

– Я не знаю ніякого Вигнанця.

– Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

– Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

– Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

– Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

– Він каже правду, – підтвердила білявка.

– Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

– Я не знаю, що…

– Записка. На вокзалі, у камері схову, – сказала білявка. – Я лише не можу побачити номера камери…

– Зараз він нам скаже номер, – запевнила її Діана. – Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

– Він не бреше, – з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

– От і добре, – сказала Діана. – А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

– Куди? На кладовище?

– Поки що не туди, – обнадіяла Мітелика амазонка.

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під’їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з’явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його – сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.