Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

Одноокий неодноразово давав собі обіцянку ніколи не користуватися колись вже засвіченими банківськими картками, але його клієнти іноді забували про переваги «дипломатів» і шкіряних валіз із кешем. Перед відвідуванням банкомата він як міг змінив зовнішність і не помітив навколо нічого підозрілого.

Коли Одноокий повернувся до дачного будиночка, де переховувався разом з Індиго, та зустріла його на порозі з переляканими очима.

– Вони вас знайшли!

– Що за паніка, Жрице? – криво посміхнувся найманець. Він відчув, як обпалена частина його обличчя миттєво перетворилася на крижину.

– Я бачила в Камені! – Індиго по-дитячому кинулася йому на шию і заплакала. Він здивувався: яке гаряче в неї тіло!

– Тихо-тихо… – Одноокий поплескав її по плечах, скубнув за вушко. – Ну, годі трястися… Давай, розповідай, що ти там бачила?

– Я дивилася в Камені минуле, питала його про давніх жриць, – почала Індиго, ковтаючи слова і сльози. – А потім у ньому побачила якусь людину, яка казала по телефону: «Ми знайшли його. Він щойно скористався банківською карткою». Та людина назвала по телефону номер банкомата, місто, вулицю, усе назвала!

Одноокий тяжко зітхнув: «Добігалися!» Він дістав з-під ліжка заздалегідь зібрану «евакуаційну валізу», поклав Камінь до нагрудної кишені й вивів Індиго через запасний вихід, прикритий від спостереження розрослими пасмами винограду. Втікачі намагалися пересуватися під садовими деревами, які, на щастя, не були тут дефіцитом. Коли вони вийшли до придорожньої лісосмуги, Одноокий зупинився і прислухався. Міліцейських сирен він не почув.

ОМ ТАРЕ ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА’М!

У той час, коли Одноокий і дівчина втікали від мисливців, Валерій Петрович наважився на першу прогулянку вулицями Києва. Він купив карту міста і спробував зорієнтуватися не за станціями метро, а на місцевості. Після кількагодинних блукань старший консультант зупинився на березі Дніпра. Навколо нікого не було. Він активував щойно придбаний мобільний із незайманою SIM-карткою і набрав той номер Олександра Васильовича Кондратенка, який дав йому Почеконіус.

До телефону довго не підходили. Потім він почув приємний жіночий голос:

– Слухаю вас!

– Доброго дня! Я кореспондент журналу «Досуг и развлечения». Я б хотів поспілкуватися з Олександром Васильовичем на предмет…

– Олександр Васильович не дає інтерв’ю.

– Це не зовсім інтерв’ю.

– Що ви маєте на увазі?

– Скажіть, будь ласка, Олександру Васильовичу, що я добре знав покійного професора Бориса Адамчука.

– Почекайте одну хвилинку, – після секундного мовчання попросив жіночий голос.

Чекати довелося не одну хвилинку. Нарешті у слухавці пролунало допотопне і скрипливе: «Алльо!»

– Олександре Васильовичу?

– Так.

– Ви пам’ятаєте археолога Бориса Робертовича Адамчука?

– Так. Земля йому пухом.

– Він рекомендував вас як видатного спеціаліста з проблем інформаційних фільтрів.

– З яких проблем, перепрошую?

– НЛП.

– Я вас не розумію.

– Я хотів би зустрітися з вами.

– Не дзвоніть сюди більше, – сказав Кондратенко і поклав слухавку.

Валерій Петрович покрутив у руках мобільний, широко розмахнувся і кинув його в Дніпро подалі від берега. Він відчув себе останнім лохом.

У червоному седані «Mazda», припаркованому за квартал від генеральського особняка Кондратенка, брюнетка, відключивши прилад дистанційного прослуховування, сказала білявці:

– Це він.

– З якого номера він дзвонив?

– Скорше за все, з «одноразового» мобільного. Він став обережним.

– Все одно, треба «пробити» точку виходу з цього апарата.

– А ти нічого не відчула?

– Ні, він далеко звідси.

– Що робитимемо далі?

– Ти ж у нас тепер головна, Ді, ти й вирішуй, – знизала плечима білявка і припалила сигаріллу.

У те, що мисливці Ордену загублять їхній слід, Яра не вірив. Знаючи приблизно кількість бійців «Агату», яких можуть задіяти для стандартної операції типу «Капкан», Одноокий вирахував, що первинне кільце мисливців може становити в діаметрі 50–60 кілометрів. Потім його почнуть стискати. Вирватися з кільця, не маючи спеціальної техніки, буде практично неможливо. Окрім того, до пасивної участі в операції могли залучити ресурси місцевих правоохоронців. Ураховуючи його примітне каліцтво, вирішив Яра, Ордену знадобиться не більше двох діб, щоби витягти їх з будь-якої шпарини.

Ловлячи автостопом попутку, вони з Індиго згаяли майже півгодини. Водій самоскиду погодився за двісті гривень довезти їх до Василькова. Коли вони під’їжджали до Жашкова, Яра помітив два гелікоптери, які летіли на південь. «Може, ще все обійдеться», – подумав він, порахувавши, скільки часу витратить спецпідрозділ на прочісування залишеного ними містечка. Індиго, прочитавши його думки, вперше за весь день посміхнулася. Але оптимістичний настрій утікачів протримався недовго. На кордоні Київської області, біля Скибина, було виставлено міліцейський блокпост. Автоматники оглядали автівки, що вишукувалися у кількасотметрову чергу. Серед правоохоронців Яра помітив кількох здорованів у камуфляжі й світло-брунатних беретах «Агату». Зовнішнє кільце «Капкана» замкнулося.