Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

Дворська заперечно похитала головою.

– Там постійно сидять наші шкільні сучки.

– Пліткують?

– А що їм ще робити? У них язики заточені на цю справу. З дитинства.

– Біда…

– Отож-бо.

– Тоді запрошую вас до ресторану.

– Невже? – Дворська розсміялася. – Ще не вечір, Валеро. Мені ще зошити перевіряти…

– Я не обмежений у часі.

– А ваша законна дружина, Валеро, завжди пробачає вам таку необмеженість? – Дворська хитро подивилася на його обручку.

– Я майже розлучений.

– Ви отак усім жінкам повідомляєте про «майже»? Може, варто почепити на груди табличку: «Майже вільний Валєра»?

– Ні, не всім я повідомляю, лише чарівним допитливим білявкам, які нахабно розпитують про мою дружину.

– «Чарівним білявкам»… «Нахабно розпитують»… Як ви швидко переходите на банальності, Валєрочка. На дешеві банальності… Мені вже не вісімнадцять.

– Мені теж.

– Боже, – зітхнула Дворська, – як усе запущено! Чоловіки в цій країні вироджуються. Скоро не буде навіть з ким підтримувати світську розмову.

– Sorry. Я щось не так сказав?

– Ти все не так сказав.

– Все?

– Все.

– Я радий, що ми вже на «ти».

– Рано радуєшся.

– А як щодо спогадів про великого археолога?

– Про кого? Про великого археолога? Ну, звісно… Так ми ж з тобою ніби вже домовилися. Валеро, ти обіцяв дамі ресторан. Обіцяв? Обіцяв. Так давай. Веди. Вези! – Дворська рішуче підвелася. Вона відкрила двері й покликала:

– Дівчата, де ви там? Швидше йдіть домивати!

За годину старший консультант і вчителька пили «Старий Таллінн» серед кущів і дерев заміського ресторану. Тісна дерев’яна альтанка і міцний лікер сприяли грі. Дворська притискалася до Мітелика і дражнила його несподіваними вульгарними вибриками.

– Ти єщьо такой маладой, Валєрка, – казала вона, – ти ще не відчуваєш, як швидко усе навколо змінюється. Все змінюється, все… Ще кілька років тому Адамчук був ледь не науковим богом, а тепер якісь там срані спогади про нього – лише привід для того, щоби перепихнутися з класним мальчіком. Ти ж у мене класний мальчік, нє?

– Ясний чмок. Я цілий мачо.

– Ти? Мачо? – Дворська засміялася. – Як кажуть мої шмаркачки з десятого «А»: я пруся з тебе, Валєрко! Козлячо ти і щенячо. Але ти тільки не впадай у нерви – я з тобою ще попрацюю. Будеш мужиком.

– Маєш педагогічний талант? Але я вже доросленький мачо.

– На тебе мого таланту ще вистачить, не сци… До речі, ти, чмока, не спи там, склянки сохнуть.

Мітелик наповнив склянки в’язкою рідиною. Коли вчителька вчергове «підняла градуси», він обережно спитав:

– А що то була за дівка, яка розпитувала тебе про Адамчука?

– Про неї ми не говоримо. Добре? – Дворська примружила потемнілі очі. – Ми домовилися: говоримо тільки про великого археолога.

– А він все ж таки був великим?

– Поряд із нікчемами не важко бути великим. Поряд з нашими нікчемами він був цілим велетнем.

– Навіть так?

– Навіть так.

– Ти, я бачу, його не любила.

– Любила, не любила… До одного місця усі ці любові… Його, до речі, і без мене було кому любити. Великий археолог перелюбив півфакультету.

– Валю, ти гоніш.

– Що? Я гоню? Пхе! Розпитай секретуток в нашому славному навчальному закладі. Вони тобі порозказують. Мексиканські серіали. Триста тридцять три серії. Там багато таких козлів… Тобто великих археологів нах…

Дворська одним духом хильнула ледь не півсклянки лікеру. Її вже гребло. Мітелик почав міркувати, що він тепер робитиме з п’яною в дупель учителькою історії. Везти її на квартиру і знайомити з Індиго здалося йому недоречним. Навіть неможливим.

Дворська немов прочитала його думки.

– Ти, чмока, про всяке різне не думай. Цьоця Валя про все подбає. Зараз ти підеш, візьмеш таксі і мы поедем мы помчимся до моєї корєфанки. Там порожня хата і водка в холодильнику. Відтягнемося.

Одноокий прокинувся, коли на місто наповзли сутінки. Спав він у гаражі, заниканому серед складських споруд і залізничних колій промислової зони. Десь поряд глухо скреготали механізми цементного заводу. Яра увімкнув ноутбук, зв’язаний з відеокамерою зовнішнього спостереження. Вузький проїзд між гаражами втішив його безлюддям. Пси мирно відпочивали на теплому бетоні.

Запис даних радіомаяка показував, що авто «борця» вже кілька годин стоїть припарковане біля аеропорту. «Недалеко від того особняка, якщо не поряд», – зауважив диспозицію ворога Одноокий. На одному з телефонів він знайшов відповідь на свій ранковий запит. У кодованому SMS-повідомленні містилася інформація, що особняк за адресою: вул. Ботанічна, буд. 208 – збудували 1997 року і з того часу він належить неодруженій 36-річній співвласниці більярдного клубу «Массе» Людмилі Савар.