Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

На групових фотографіях 92-го Дворська виглядала ефектною дівчиною з ретельно розчесаним світлим волоссям і приємним лисячим личком. Коротенькі шорти не приховували струнких довгих ніг дівчини. Фотографуючись біля розкопок, вона постійно обирала місце поряд з доцентом Вербенком, автором експедиційного звіту. Валерій Петрович читав у досьє, що Дворська в 1995 році стала законною дружиною Вербенка, зруйнувавши його перший шлюб. Разом вони прожили дев’ять років, мали спільну дитину. Тепер Вербенко був одруженим утретє, і знов зі студенткою історичного факультету.

Із самим Сергієм Тарасовичем Вербенком Мітелик мав намір зустрітися пізніше. У своїх аналітичних припущеннях він позиціонував доцента, одного з найімовірніших активних «хранителів» реліквії. Також у нього були всі підстави сподіватися, що після розлучення Дворська не залишилася вірним охоронцем секретів свого колишнього чоловіка.

Мітелик встиг до початку перезмінки, котра у цій школі починалася о пів на третю. На другому поверсі незграбної бетонної споруди він знайшов кабінет історії – видовжену навчальну кімнату з великими вікнами, крізь які на столи і шафи линули агресивні потоки сонячного світла. Дворську старший консультант упізнав відразу. Вона й тепер, на межі сорокаріччя, залишалася ефектною жінкою. Сірий костюм бездоганно облягав стримані лінії її тіла. Дворська сиділа за вчительським столом, недбало закинувши на коліно ногу. Світло немов пливло засмаглою гладкою шкірою, згладжуючи красиві лінії м’язів. Це було приємне видовище. Навіть для такого вибагливого естета, як син артилериста. Валерій Петрович пошкодував, що не зняв обручку.

Побачивши Мітелика, що нерішуче зупинився на порозі кімнати, Дворська швидким рухом поправила зачіску. До її очей застрибнули веселі відблиски від сонячних смуг, що замешкали на скляних дверцятах книжкових шаф.

– Ви до мене? – спитала вчителька. Вона дивилася трошки вбік від Мітелика. Її лисячий профіль у цій позиції нагадував рельєфні зображення єгипетських цариць.

– Так, – старший консультант напружив обличчя, надавши підборіддю твердості.

– З якого питання?

– Я пишу книгу про вашого вчителя, Бориса Робертовича Адамчука.

– Ну? – очі Дворської втратили веселий блиск.

– Хотів би з вами побалакати, Валентино Семенівно.

– Пєрєтопчєшся.

– Що? – Мітеликові здалося, що він не дочув.

Дворська звернулася до школярок, які прибирали класну кімнату: «Вийдіть на хвилину». Ті залишили швабри і вийшли до коридору, обмацавши Валерія Петровича оцінюючими поглядами.

– Я ж пояснила вже, що таку інформацію я дам лише за великі гроші, – сказала Дворська, роблячи наголос на слові «таку». Її обличчя застигло, лише на правій скроні пульсувала хвиляста судинка. Її вік пробився крізь макіяж сіткою неконтрольованих зморщок.

– Ви мені нічого не пояснювали.

– Не вам, а тій вашій дівчині.

– Якій ще «моїй дівчині»? – спиною Мітелика пробігли скуботки. – Я не посилав до вас ніякої дівчини.

– Ви хочете переконати мене, що то не ви посилали її до мене? – Дворська скривилася. Вітрильця її гострого носа презирливо напнулися. Мітелику подумалося, що цей різкий вираз обличчя вчителька відпрацювала, роками вислуховуючи брехливі виправдання невстигаючих учнів.

– Так, не я, – він вклав у три короткі слова усю переконливість, на яку був спроможний.

– Тоді вибачте.

– Нічого, – син артилериста перетворився на втілену куртуазність. – Певно, хтось паралельно зі мною вивчає спадок професора.

– Напевне, є що вивчати, – Дворська ледь відкинула голову, демонструючи гладеньку шию. Настороженість не залишила її очей, але з обличчя сповзла маска ворожості.

– Звісно.

– А що вас конкретно цікавить?

– Мене цікавлять наукові досягнення Адамчука.

– Це дуже широка тема. – Лисяче личко розтягнула хитра посмішка. – Вам краще звернутися до його колег із кафедри. До архіву.

– Я звертався.

– Ну?

– Пані Дворська, ви вже вдруге ставите мені це невизначене питання.

– Можна просто Валентина.

– А я просто Валера.

– Дуже приємно.

Дворська посміхнулася. Видно було, що вона не проти пограти у гру, запропоновану Мітеликом. Десь в астралі зі скрипом і лясканням прочинялася чергова брама звичайних людських бажань. Валерій Петрович відчув ці початки прочиненості й обрав наступальну тактику.

– Валентино, ми могли б обговорити формати майбутнього співробітництва не тут. Напроти школи я бачив кав’ярню з літнім майданчиком.