Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Пшол нах, любий брате.

– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

– Розумне, я сподіваюсь?

– Найрозумніше.

– Валяй.

– На чиєму ти боці?

– На правильному, брате.

– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

– Вважай мене гобліном.

– Я, брате, не люблю фентезі.

– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.

– Навіть так?

– Так.

– Налякав.

– Купи собі памперсів.

– Я думав, ти ідейний перець.

– На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

– Я вразливий найманець.

– Це неправильно.

– Чому? Это не поперёк понятий.

– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

– Ні. Вона на субпідряді.

– Тобто?

– Її найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гобліне?

– Дім Правди.

– Це теж щось із фентезі?

– Це з інших текстів.

– З яких?

– Перекладених з тибетської.

– Параноя продовжується?

– Думай, що хочеш.

– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

– Талант.

– Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

– Правда, – без пафосу підтвердила Індиго.

– Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.

– Тільки кокарди в тебе немає.

– Не склалося в мене з кокардою… А між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

– Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

– Ти жжош, брате.

– А ти думав.

– Ок. Тоді – бай, гобліне!

– Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, який даремно пантрував гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

– Діана?

– Так.

– А чого мовчиш?

– Незнайомий номер.

– Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

– Подобається?

– Прикольно.

– Приїхати до тебе?

– А в яку суму мені це обійдеться?

– Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

– А якщо без приколів?

– Сто євриків.

– Гм… Нє по-дєцкі.

– Дисконт – п’ятдесят.

– Ок. Домовилися. Чекаю. Пам’ятаєш адресу?

– Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм’яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній – вже зайвий і сухий – ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.