Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Які ми круті! І що далі? Партизанська війна проти світового уряду?

– Він чисто дурний, – сказала Індиго своїм підсумковим голосом.

– Ми вже під’їжджаємо, – повідомив Одноокий. – Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закінчимо після справи. Ти щось бачиш ? – спитав він дівчину.

– Ні.

– Артефакт?

– Ні.

– Їх?

– Ні.

Одноокий звернув авто у поле. Автівка застрибала стернею. За рівною алеєю молодих тополь вималювалися кольорові й шиферні дашки дачних будинків. Більшість із них виглядали, як облізлі курники. Але на першій лінії кооперативу стояли свіжі споруди.

Компаньйони залишили автівку у полі, між двох порослих бур’яном горбів. Лише кілька корів підійшли подивитися на приїжджих. Залишаючи автівку, Одноокий прихопив шкіряну торбу, вочевидь, важку. Коли він витягав її з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потім вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангарді, легко перестрибуючи через старі калюжі. Мітелику подумалося, що для стороннього спостерігача вони повинні виглядати дуже дивно й навіть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацією сірого богомола, і молодий інтелектуал у модельних туфлях і тінейджерській зеленій футболці з написом «That I’ve made up my mind». Великий похід клоунів.

Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.

У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з’явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:

– Я не живу!

– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.

– Я не живу, ви мене чуетє?! Не живу! – не вгавала стара.

За парканом напроти загавкав собака.

Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.

– Слава Йсу! – привітав її Одноокий. – Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?

Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.

– На диво привітні тут люди живуть, – посміхнувся Яра.

– Я не живу! – вчергове донеслося з вікна «собачої буди».

– Там, – сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.

– Ти щось побачила? – насторожився Одноокий.

– Що?

– Ту річ.

– Ні.

– А що?

– Місце тої дачі.

– Товстуха про це подумала?

– Мабуть.

– Що значить «мабуть»?

– Я не знаю.

– Добре, подивимося.

Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.

– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?

– Привиди, Міта-брате, привиди…

– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в’їхали до міста.

– Ти забув: я все ще одружений.

– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. Їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

– Якась крайня необхідність?

– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

– Ти й у церкві підробляєш?

– На чверть ставки.

– «Кілька днів» – це скільки?

– Три-чотири.

– Не більше?

– Ні. Не більше.

– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

– Ще тиждень є.

– Шість днів.

– Ок.

– Що «ок»?

– Шість днів.

– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

– Він смішний, – прокоментувала Індиго.

– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

– Таж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?