Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Вона зірвалася, блискаючи очицями, підтягнула джинси. Тоді він підійшов, ступивши через стовп синього світла, не долаючи ніякої перепони, не знаходячи причини, яка б зупинила його, він затиснув тугим кільцем пальці на її шиї. Лада продовжувала фрикційні рухи на поручні. І він засміявся. Тоді її спина випружнилася, зігнулася пружиною знову. Вона повернулася і подивилася прямо у його очі, крізь цей задушливий морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливі, наче у наркомана, зіниці; звичним рухом, тисячу й тисячу разів повтореним, але близьким, стягнула мокру від поту майку. Вона лизнула губу, і цей рух, уповільнений в глибинах його сірої рідини, він пам’ятатиме шипучим протягом днів, років, і так, думалося, буде до кінця. Без усілякого вибору. Але воно вийшло якось дуже по-хижому і не знаходило собі місця, наче банальний шматок бруду. Потім він скривився.

Міна, з безкінечністю зморщок, шпарин, павутиною вкрила його кругле обличчя з гострим підборіддям і тоді вже лисіючою головою, череп лишався непорочним та незайманим. А сам він відразу постарів на добрих два десятки років. Усе зводилося до чогось невизначеного, а наразі непотрібного, саме йому непотрібного. Все те, що оберталося навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим, зводилося до такого мізерного, що годі розгледіти. І він лякався назвати це своїм іменем, не інакше він заплутався серед імен, котрі час від часу переставляв залежно від того, яке сьогодні на табло календарне число. Видно, він не чекав такого повороту. Хоча, можливо, його відчуття зупинилося на півдорозі до бажаного і водночас забороненого.

Коліна у нього підломилися. З усього, що йому вдалося відчути, він з дитячою несподіванкою зрозумів, що саме почуття смерті, десь на межі солодкого переляку, це нагадувало захоплення, хобі, десь воно так близько стояло до цього, що наразі нічого суттєвого не відкрилося. І його не приваблювала її шерехата персикова шкіра, зараз уся підсвічена з боку річки і з другого боку – від домів; навіть тоді, коли вона перевернулася на бік, без штанів, розсунувши половинки сідниць двома пальцями, це теж нагадувало йому близький протяг смерті, але вже дорослий і настійливий, того, чого треба було оберігатися.

Проте подібне виходило десь так: ти стоїш перед чиїмось трупом і не знаєш, що сказати, відчуваючи себе найдурнішою істотою у світі. Він знову провів поглядом, тягучим, немислимо повільним; фонтани поту – тваринячого і чоловічого, і тільки зараз він помітив, що входив у неї з шумом, з диким ревінням, не відчуваючи тіла, а продовжуючи працювати у неймовірному режимі. Зіниця його сповільнилася, тіло його пробрало легким сипом, війнувши переляком. Він банально всадив цій бабі. Саме так, відтоді пішов відлік, що вона перестала існувати в його уяві як жінка, котру можна оберігати чи ще щось там, а просто він називав її кобилою або дурною бабою. Але зараз він верещав на ній, але так, наче чув свій голос з того далекого берега, де місто розтягувалося чорними хмарами, підсвіченими знизу миготінням траси та вогнями реклами. Він верещав на ній, качаючись у тирсі, бачив її ніжну шкіру з налиплими шматками чи то тирси, чи то посліду, і йому було байдуже, як і його далекому голосу.

Хрипіння спарених коней, запах поту, крик самотнього птаха, що бився у цьому квадраті стайні, нежданий і непотрібний, заставляв його рухати тіло в належному порядку. Тихий дитячий вітерець розгойдувався над його маківкою лагідними дзвіночками. Тоді він поплив на ній, наче від дитячих галюцинацій над чорно-білим екраном телевізора з оголеною жінкою, з ворожою забороною, з ляком бути кимось покараним. Але зараз вони гризлися у тирсі як дві останні тварюки, і нічого їх не зупиняло. Нарешті до нього, крізь тупе тертя члена об її слизьку і теплу вагіну, дійшло, що він втратив якийсь шанс, останній шанс. Потім струснувши головою піт з чола, зрозумів, що це найбільша дурниця, про яку можна подумати зараз саме так, саме тут і ніде більше. І саме такі думки приходять під час статевого акту, надаючи цьому дійству значущості.

Єдине, що було противним, то це напружувати зовсім не почуття. Це як свято без музики, похорон без голосіння. Глухий теплий морок ночі, просяклий запахами тваринячих і людських тіл. Чотири стіни, вікна у чорне небо, з осколком тіней від мегаполіса. І все робилося миттєво банальним, несуттєвим – те, що відбувалося між ними. І раптом, коли її м’язи зарухалися під його пресом, її тіло зробилося тугим, майже кам’яним, а його поршень заходив у такт, виходячи і заходячи, головкою відчуваючи клітор, коли звична механіка почала зростатися із задоволенням, Лада зміюкою виповзла з-під нього, крутнула білими булками сідниць, що враз посиніли проти вікна, проти галогенного світла, що посипалося невідомо звідки. Він спіткнувся об щось тверде у її характері, що належало тільки їй, і це невідоме стиснуло його горлянку. Її світ перевернувся в його очах, зіниці захололи. Тут він шпарко, віддаючись забороненому ірраціональному, почав докопуватися, що це взагалі таке, а головне, чого йому чекати і яких неприємностей, бо так просто нічого не обходиться. Потім прийшла думка: чорт, а як усе це почалося? З чого воно народилося, оце гумове, зовсім непритаманне йому почуття. Що їх повело?