Александр Ульянов - Серафима

Вона дивиться у ніч на густу мелясу вогнів, з балкона готелю. У самій сорочці чоловічого крою, крізь яку вгадується тіло – легке, напружене, повне запахів. Погляд у неї тягнеться до міста, і він зараз ніжний, готовий випроснути сльози. В одній чорній шкарпетці, вона стоїть, охоплювана південним бризом; синя чоловіча сорочка здимається, опадає, і Серафима думає, що не хоче, щоби ця ніч проминала.

На стільці в кімнаті спить грузький чоловік у джинсах, з трикутним обличчям і чорним волоссям, що росте майже на лобі; у кишені джинсів новий паспорт на нове прізвище, але на ім’я Серафими. У паспорті їй вісімнадцять. Чоловіка звати Василем Ісааковичем. Вона не знає, чи вірити йому, чи ні, їй просто байдуже, як людині певній щодо свого майбутнього на перших десять років. У колотилові нічного міста нічого цікавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку і сказав:

– Я тобі покажу казки світу.

– Ну да, – сказала вона і пішла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняє в кріслі, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигає на здобич. Вона потягається уві сні, а туман унизу чіпляється разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене місто випустило за ніч весь сморід, і він поволі, потроху, наче птахи, осідає на голови, руки, дахи, статеві органи і таке інше. Зараз вона думає болюче і напружено. Далі вона обіцяє собі, що такого ніколи більше не трапиться, якщо у неї все вийде. У неї ніщо не зболиться за цим ніколи.

І ось Атас вискочив, пішов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дівчинка, з дорослою зачіскою. Атас підвівся, розправив груди і блювонув кров’ю прямо на вітрину. Серафима підняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око і заважало. Пес, який склався ковбасою на каналізаційному люці, ліниво підняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тільки відсунувся і запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повітря, харкнув ще раз, ще потужніше. Він завалився на коліна. Пес завив. Чоловік, випускаючи темні шлейфи людської крові, повзав між лісу ліхтарів, намагаючись щось сказати. І напевне, – ні, точно – Серафимі хотілося щось сказати саме йому. Їй хотілося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати відчай і безкінечну втому – це пульсувало в її скронях, двома синіми м’ячиками.

Вона повернулася до кімнати. Чоловік спав на спині. Він спав голий, тому вона залізла на нього, товкла, доки він не прокинувся, і заскакала так, що в бідолахи заклацала щелепа. Серафима летіла кудись, як людина, котрій не треба щось наздоганяти, утікати, не треба нічого, окрім солодких спазмів оргазму. Вона зіскочила з товстуна і пішла у ванну. Повернулася в червоному халаті. Глянула вниз, підв’язуючи рушником голову. Атас лежав і вже не рухався, з білою піною біля рота. Під’їхала міліція, «швидка». Серафима закурила сигарету і довго дивилася в синій морський світанок. Не повертаючись вона сказала:

– Пакуйся, нам треба їхати.

– Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи і, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кімнати, із задоволенням вдихнувши запах мила від білої занавіски, що тернулася ніжним шовком об її обличчя. «Це було краще, ніж з ними, людьми», – подумала вона.

Зелена ріка, полудень ліниво заливає її оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожній знак: чоловік тримає щось подібне до лопати. Річка пливе у її очах – вже рожева стрічка, а потім вона взагалі зникне. Птах мирно висить над річкою, і великий білий лайнер – теж. Якби у неї запитали, що таке щастя, то вона неодмінно б сказала, що це воно і є. Це коли нічого не давить і не болить. «Не пресує», – хихикнула і закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно є – легке, як пух кульбаби бабиним літом.

Столиця – сіро-жовта піраміда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило під мостом холод рідких тіней, сонце, знову холод, – потім вихопилось на міст. І тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам’ятала на все життя. Сіро-жовтою пірамідою у димах смогу. І їй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкірянка в рудій пилюці. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперішність їй чужа. Вона, напевне, тоді – як і зараз – була відчахнута від спогадів. «Спогади – це павутина розуму», – зараз і потім думатиме вона.