Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:
– А скільки панові Джавалі років?
– Понад сімдесят.
– Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.
Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.
– Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?… Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п’ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.
Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними фалдами, що сягали мало не землі, взяв паличку з вигнутим руків’ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:
– Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана маґістра, а не до кнайпи на пиво.
Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить – то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб’ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб’ї.
– Що це воно може бути? – спитав.
– Е, та це русалки.
– Русалки! – не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.
Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів’ях дерев, що гойдали їх і вколисували…
– А що тут незвичного? – отямив його пан Зеньо. – Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі – сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.
Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття – ні, це мало його спокушало.
Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам’ятати дорогу, але незабаром покинув це пусте заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п’ястуком по циліндрі й вигукнув:
– Але з мене фраєр! Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?
– А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.
– Знаєте що… Оце про жаб запам’ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта – забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.
– А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, – шпигонув Бумблякевич.
– Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта – це терра інкоґніта. А через те навіть тут – у глухому запіллі – мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром – наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п’ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів – Красне. Не чули?
Бумблякевич напружив пам’ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.
– Певно, – навіть не здивувався пан Зеньо, – де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли – чули?
– І цього не чув. Але цигарки подорожчали.
– Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.
– І що ви зробили з тим тютюном?
– Продали в Голляндії.
Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.
– В якій Голляндії?
– В тій самій. Переправили підводним човном.
Читать дальше