Юрий Винничук - Ги-ги-и

Цар нервово здирає із себе штани, кидає в юрбу і править конем у тому ж напрямку. Штани вмить розриваються, але цареві вдається вибороти кілька метрів. Народ знову стає стіною.

Що ж, нічого не залишається – і цар скидає під ревіння спіненого тлуму свої сніжно-білі кальсони, вони змахують крилами, наче королівський лебідь, і плавно опадають на жадібні руки. Знову відвойовано кілька кроків, а юрбі нема ні кінця ні краю.

Цар зриває збрую з коня, шпурляє сідло і стремена, ба навіть розкішного султана з павиних пер не шкодує – все це юрба шматує і розпиха по кишенях. А до замку ще кусень дороги. І тоді цар починає роздаровувати плювки. Він харкає наліво й направо і народ із вдячністю ловить ці свідчення царської прихильності. Але небавом у роті стає сухо.

Тоді цар вишмаркує, що Бог послав з носа у підставлені долоні мас.

Юрба реве:

– Слава! Хай живе! Віват! Боже, бережи царя! Гур-ра!

Цар шкодує, що замало випив рідини перед прогулянкою. Він встає на повен зріст і цюняє людям на голови, а кінь тим часом виграє ще кілька метрів. Юрба наставляє капелюхи, кишені, пазухи, жмені. Але в Трояна надто обмежені можливості.

Коли він хоче знову сісти, ноги його слизькають на мокрій спині коня, і він падає коміть головою.

І тоді настає апогей свята. Царя Трояна – чарівного царя Трояна – розрізають на клапті і розпихають по кишенях.

За трояндами сідає сонце. Натовп розходиться.

Юні дівчата беруться за руки і співають нову пісню про царя Трояна. Коли в них народяться діти, то почують безліч легенд про народного героя.

В соборах на іконах малюватимуть святого Трояна і цілуватимуть у вуста.

1984

Король Кендюх ІV був чоловіком статечним і поважав звичаї, тому, коли його трьом синам приспіла пора женитися, він їх скликав до себе і сказав:

– Ну, хлопці, повиростали ви, як дуби. Пора вам вже й жінками обзавестися. Коли ви читали хроніку нашого королівського роду, звичайно, в тому випадку, якщо ви взагалі що-небудь читали, то мабуть, натрапили в частині першій, розділ третій, сторінка сто шістнадцята на опис женячки королевича, нашого прапрапрадіда… Отже, королевич зійшов на гору і стрілив з лука. Як виявилося, стріла попала у вікно князівського замку і збила віночок з голови князівни. Цей милий жарт міг закінчитися дуже сумно. А проте вони поженилися. Після того не раз і не два наші пращури таким самісіньким робом добували собі дружин. От і я вирішив – чи не спробувати й вам щастя? Що ви на це?

Королевичі, звісно, були не в захваті від цієї затії, бо вже мали собі на прикметі дівчат згідно зі своїми смаками і стріляння з лука якось їх не дуже втішило. Але, перезирнувшись, вирішили, що не варто сперечатися з батьком, бо той ще чого доброго візьме та й обділить спадком.

Отож якогось дня повів їх король до гори, яка височіла неподалік, і сказав старшому:

– Почнемо з тебе.

Старший був не в тім’я битий і нишком прихопив із собою карту. На горі її розгорнув, вирахував де і що та й тоді вистрілив. Як і сподівався, стріла залетіла в покій доньки міністра оборони, а що тая панна від самого рання уже чипіла біля вікна, бо була своїм коханим попереджена, то застрибала од радощів і з голосним вереском помчала до свого любого татуся, щоб розділити з ним своє щастя.

Середульшій брат так само усе наперед обрахував і поцілив у вікно доньки міністра фінансів. Якщо взяти до уваги, що цілився він у вікно будинку міністра юстиції, то можна було б вважати, що його спіткала невдача, але, як виявилось, наречена була не гірша. Так що невдача спіткала хутше доньку міністра юстиції.

Молодший син, улюбленець короля, ще собі й до голови не брав женячки, але подумав, що смаку брата можна довіряти, і вистрілив у вікно доньки міністра юстиції. Як на те, звіявся сильний вітер, збив стрілу з дороги і заніс її на болото. Королевич хотів було вистрілити вдруге, але король не дозволив.

– Це вже буде проти приписів. Гайни на те болото і принеси стрілу. Хтозна, може вона попала в руки якої, хе-хе, русалки.

Королевич почіхав потилицю й подався на болото, дорогою уявляючи жінку-русалку – мокра, слизька, а ще той хвостяра! Бр-р-р! Хай вона сказиться!

Пошвендяв туди-сюди по болоту, затраскався по вуха, а як знайшов стрілу, то дуже пошкодував за русалкою, бо на стрілі сиділа зелена пульката жаба й дивилася на нього так мило, так мило, що королевич з великим задоволенням копнув би її подалі. Але не міг того зробити, бо король стежив у далекогляд за кожним його кроком. Проклинаючи вітряну погоду, татуся-короля і його затію, поплівся королевич назад, несучи в шапці свою наречену, котра очевидячки теж перебувала не на сьомому небі від щастя, що її з болота витягли.