Юрина теща, Наталiя Сергiївна, пробувала продавати зарплатний кришталь на базарi, але в Бiлому Саду «Бiлосадмаш» — мiстоутворююче пiдприємство, тому кришталю в мiстi, як гiвна. Дехто їздив напарювати кришталь в електричках, а бiльшiсть плюнули. Юра торгувати не вмiв. Добре, що Оля працює на державному «Телекомi», там завжди платили грiшми. I ще теща допомагає. В серединi дев'яностих Наталiя Сергiївна заробляла бiльше на базарах, нiж Юра з Олею разом на своїх роботах. А то б довелося їхати кудись у Москву на будови. Чи на Пiвнiч на нафту. Скiльки народу з цехiв поїхали.
Юра прислухався. Невже? Фухх, цього разу пронесло. Коля-алкоголiк вимкнув свою вiйну.
Чайник закипiв. Юра залив нову величезну чашку. Провiв iз собою короткi переговори й вирiшив, що раз чашка чаю нова — значить, можна: Юра налив ще 50 грамiв молдавського коньяку, вiдрiзав скибку лимона, випив, з'їв лимон, сiв бiля вiкна i, мружачись вiд весняного сонця, став пити гарячий солодкий чай. Кайф.
Сергiй Ткачук голосно вiдригнув, i Кокос засмiявся. Кокос стояв зi своїм малим серед пiвдесятка малолiток. Сергiй глянув на Кокоса й подумки вкотре здивувався, наскiльки Кокос i справдi схожий на кокос. Не товстий, але збитий, майже круглий. З поганою, аж шершавою шкiрою обличчя, особливо на щоках. Шкiра, як поверхня кокоса.
— Кокос, iди сюда, — пiдкликав його Сергiй. — Мейдин, ти тоже.
Мейдин був худий, схожий на сушену рибину. Коли Мейдин швидко йшов, вимахуючи довгими руками, то здавалося, що грудна клiтка у нього ввiгнута.
Сергiй сказав тихо, щоб не почули малолiтки:
— Значить, тiльки щоб рєзко. А то батя дома, може спалити.
— Хулi вiн дома? — сказав Мейдин. — Четвер вродi.
— Та блiн.
— Наш тоже дома, — кивнув брат Кокоса, який усе-таки пiдкрався й пiдслухав. — Сокращьонка.
Батя Кокоса теж працював на «Бiлосадмашi», але з батею Сергiя не тусив. Сергiй сплюнув на землю:
— Ти чьо шаришся?
Малий Кокос сплюнув. Малий Кокос був не схожий на брата: худенький, з вiдстовбурченими вухами. А ходить, нiби накачаний: розставляє руки, нiби рама розпирає, i ноги широко ставить. Чого вiн ходить, нiби всрався, запитала колись мама. Сергiй тепер згадав це й засмiявся:
— Що твої малi? Не всруться?
Малий Кокос сплюнув:
— Зустрiчаємось бiля горiха, — i пiшов до своїх ходою культуриста. Махнув, i малi пiшли за рiг п'ятиповерхiвки.
— Скажи своєму малому, щоб був попрощє, — сказав Сергiй до Кокоса. — Дай сигарету.
— Та я весь час кажу, — Кокос дiстав пачку.
Сергiй витяг двi сигарети. Одну заклав за вухо. Iншу прикурив, тримаючи долонi човником: налетiв вiтер. Сергiй подивився нагору. Верхiвки бляклих, iще голих тополь хиталися. Сергiй з силою затягнувся. Це була їхня перша акцiя, i вiн мандражував, хоч i не признавався.
Тому й наїжджав на малого Кокоса.
— Голова? — запитав Мейдин.
— Га? — здригнувся Сергiй.
— Голова, а хто на стрьомi?
— Та ж малого Кокоса малi.
Через двi хвилини малий Кокос визирнув з-за року цегляної п'ятиповерхiвки й махнув рукою. Сергiй вiдстрельнув наполовину викурену сигарету:
— Пiшли, — i крiзь зуби, з сарказмом процiдив: — Друзi-патрiоти.
Яке ж дебiльне це звертання «друже», скривився Сергiй. I взагалi валити пора з Пласту з його прибамбасами. Може, й Мейдина потягну. Кокос хай лишається, хе.
— Голова, морди ховаємо? — запитав Мейдин.
— Я ховаю, я манав, щоб батя спалив.
Кокос обличчя не закривав, а Сергiй i Мейдин на ходу закрили обличчя хустками бiлосадського футбольного клубу «Машбуд». Їхнiй мiсцевий олiгарх Iгор Наговiцин, мужик, хоч i перевiв завод на сокращьонку, а команду тримав. Малого Кокоса малi взагалi вважали, що «Машбуд» — найкраща команда, яка досi не чемпiон тiльки тому, що кроти купили всiх суддiв, а в командi у кротiв самi бразильцi та iнша циганва. Правда, недавно i Наговiцин купив у «Машбуд» одного бразильця. Цей факт малi зневажали.
Малих пiд горiхом у дворi хрущовки виявилось уже з десяток. Прийшли з iншого боку.
— Бля, якi малi, — сказав Мейдин.
У половини хлопцiв теж були на обличчях футбольнi фанатськi хустки з написом Bily Sad.
— Здоров! — сказав Сергiй.
— Здоров. Здоров, Голова. Здоров, — сказали новi малi.
— Готовi давити хачiв?
— Всiгда готовi, — сказав один з малих.
Вiн зробив пiонерський жест, i двоє iнших малих засмiялися. Кокос хмикнув:
— А мамцi не розкажете?
Троє малих, як по командi, сплюнули перед собою на землю, а один тихо сказав:
— Да пашол ти.
— Та вiн жартує, — сказав Сергiй. — Кокос, от нафiга?
— Ладно, ладно.
Читать дальше