Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

— І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх, — шепоче бабуся. — І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі! І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, день шостий.

Магія цього одкровення входить у кожну клітинку мого тіла, проростає в моїй душі вірою. Вірою в людину, яка створена на подобу Господню.

А Гливкове муркотіння біля вуха переконує мене, що сам пан Коцький прийшов із лісу до нас на вечерю. І летять на рушниках маминих дикі гуси, і лісовий цар Ох грає на сопілці, і чарівні Мавки йому підспівують, ніжно пригортаючись до тіла матусі верби. А з пишного Яйця-Райця народжується Вона — Україна, красива, казкова, велична, як і її легенди, звичаї та пісня.

І стоїть посередині світу малий велет, мій дідусь, і зве до себе на гостину і добрі, і злі сили, бо ми зараз на початку світу. Бо не відділено їх іще одне від одного і служать вони одному — і сину, і батьку, і Творцеві. І вже сам Мороз — не лихий зловісний дідок з колючими вусами, а добрий і давній приятель, якого обов’язково треба на гостину запросити, щоб лагідним був до дерев і до поля:

— Морозе, Морозе! Йди до нас кутю їсти! Якщо не хочеш, то не йди. Не морозь ні ягняток, ні поросяток, ні теляток, ні гусяток, ні качаток, ні ципляток.

Як у годину Різдва Світу-Сонця не було поміж стихіями й живими душами ворогів, так і нині цього світлого дня не може тих ворогів бути ні серед живого, ні серед всюдисущого:

— Буре! Буре! Будь ласкава і виходь до нас на Святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на Святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на велике добро, як ми тебе просим, то не приходи до нас вліті, як ми тебе не потребуєм!

Я прислухаюсь до звуків вечора: чи не суне часом колючий вусатий дідуган Мороз або хитра баба Буря на запросини? І малій дитині стає лячно: а коли цього року вони все-таки передумають і причимчикують?

Дідусь продовжує запросини, промовляючи щиро й чесно:

— Відьми, чорнокнижники та планетники! Кличу вас на вечерю Святу! Як ви не маєте моці явитися на неї, на Різдво Боже, так шоби не мали моці ані волі шось лихого зробити мені й родині моїй!

Ніхто на запросини не пристає. Дідусь якусь мить стоїть, слухаючи чи то небо, чи то землю, і тоді починає… танцювати. Він рухається в протилежний бік від руху сонця на небі, тримаючи високо над головою чашу життя з зерном, із якого колись проріс цілий Всесвіт.

Ні! Це не дідусь мій зараз танцює. Це танцює весь мій рід український, славлячи народження нового предковічного Сонця, славлячи народження того, хто се Сонце зродив:

— І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками.

І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. І сталося так.

І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі.

І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею, і щоб керували днем та ніччю, і щоб відділювали світло від темряви.

І Бог побачив, що це добре.

І був вечір, і був ранок, день четвертий.

Часоплин нічого не змінив, бо в мені й досі живе та маленька довірлива дівчинка-волиняночка, яка широко й зачудовано приймає світ Божий, велику мудрість свого народу, предковічне прагнення Любові й Злагоди. Я знаю, що любов не тільки довготерпить, вона — перемагає. Я знаю, що кожне мовлене нами слово має вагу та значення. Воно може створити Всесвіт, а може його й загубити. Я знаю, що прийде час і ми це зрозуміємо. Як і тоді, у дитинстві, це розуміла — я, маленька і нерозумна. Я мала в серці велику віру. А вона для розуміння — все! Бог предвічний народжується не в муках, він народжується в славі і народжується для життя.

Поки дідусь чаклує на вулиці, мама з бабусею ставлять на стіл одинадцять традиційних страв, дванадцята — кутя — ставиться останньою.

Мама засвічує три свічки, зроблені з воску. А віск — із власної пасіки. Навколо першого хліба ставляться ці три свічки. Мама урочисто вносить і гордо ставить на стіл по страві, за кожним разом промовляючи: «Чим хата багата — тому й рада! Хай Бог благословить!» Узвар, горох, тушена капуста, смажені окуньці, пісні голубці, червоний борщ із вушками, пампухи з часничком, вареники, грибна підливка…