Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Це було так драйвово і круто — жити у кам’яниці, з вікон якої видно старовинні черепичні, полущені часом і дощами дахи. Варто тільки захотіти — і ти відчиняєш скрипучі дерев’яні й теж полущені віконниці і опиняєшся на даху. І тебе розриває на шматки. Від того, що ти у Львові, від того, що все довкола нове й незвичне. Від всюдисущої старовини, яка у Києві знищена практично повністю.

І від його невідривного погляду.

За півроку вона почала дещо розуміти. Але далеко не все.

От наприклад, чому саме її кандидатура обійшла інші у призначенні на посаду регіонального представника по західних областях, вона розуміла добре. Тому що була, крім усього іншого, незаміжня і бездітна і, щойно їй показували нову вершину й казали — фас, одразу бралася за її підкорення.

Чому вона сама на таке погодилася — теж було зрозуміло. Тому що була незаміжня і бездітна й хотіла втекти подалі від Києва. Подалі від себе.

У працівників компанії була можливість скуштувати всі алкогольні напої світу: від дешевих, але від того не менш смачних вин Португалії до замкових вин Франції, які коштують понад тисячу доларів і десь за тією тисячею ти розумієш, що не розумієш, чим же ж вони такі файні (це словечко вона знала ще з часів незабутніх братів Гадюкіних).

Коли вона прибула в офіс, колектив влаштував на її честь невеличку забаву — львівське словечко, від якого їй повіяло золотистою звабою, можливо тому, що їй запропонували скуштувати медівку власного виробництва.

Вона ковтнула медівки і сп’яніла. Від одного ковтка. Від одного погляду.

От цього вона не могла зрозуміти. Як вона, тридцятидворічна кобіта з досвідом, за плечима якої невдалий шлюб, вдалий (якщо можна так сказати) аборт, достатньо позашлюбних зв’язків, серйозних і не дуже серйозних, а також п’ять років роботи у фірмі-дистриб’юторі алкогольних напоїв, дозволила собі сп’яніти від банальної домашньої медівки і спраглого погляду молодшого на шість років юнака. Мало того, що працював під її керівництвом, Ігор іще й мав до метра дев’яносто зросту і біляве волосся, а вона — маленька худенька брюнетка — знову потрапила у цю пастку, бо завжди обожнювала саме таких, мужніх і сильних вікінгів. Але. Не всі накачані блондини — вікінги, тим паче не всі — мужні й сильні, це вона мала б засвоїти після розлучення з чоловіком. А не засвоїла.

Ігоря всі називали Ігорком, а коли вона спитала чому, він пояснив на прикладі: от як у вас скорочено буде від Ярослав? Славік? А у нас Славко.

Вона розсміялася, і з цього розпочався їхній роман. Чи то львівське повітря було таке романтичне, чи то медівка з секретом, але розпочався він бурхливо і весело.

Зазвичай після роботи вони зустрічалися в якійсь львівській кавярні — благо їх тут було так багато, що кожного тижня вони вибирали нову, дегустували там напої, дуріли, як діти, і йшли до неї на квартиру, де їх зустрічав Семен, переминаючись із ноги на ногу, розгойдуючись на перекладинці й завзято стрекочучи: «Пррівєт! Прррівєт!»

Ігор називав її папужку москалем і грозився навчити казати «Слава Україні», на що папужка настовбурчував пір’я, ховав дзьоба під крило й мовчав весь вечір, вона сміялася з них обох і йшла готувати вечерю, бо, як казав Ігор, — правдивий галичанин любить домашні смаколики, які готує йому спочатку мама, а потім жінка, а ніяк не ресторанну їжу.

Їй було цікаво побути жінкою правдивого галичанина, а слово «смаколики» подобалося найбільше, тому вона щовечора намагалася приготувати якісь нові страви, поки він лежав на дивані, клацаючи пультом.

Мама давно казала, що в ній живе вічна потреба кимось опікуватися. Спочатку вона опікувалася молодшим братом, аж поки той виріс, потім чоловіком-художником, поки його зради не перейшли всі допустимі межі і навіть на роботі їй дружно доповідали, з ким його бачили напередодні. Після розлучення вона купила собі жовтогарячого папугу, причому продавець клявся, що той після належного навчання зможе декламувати поеми, але далі «пррівєт» вони так і не просунулися.

А тепер ось вона бігала офісом, прохаючи підлеглих, щоб вони допомогли їй скласти список різдвяних страв, бо Ігор усі вуха їй протуркотів, що різдвяні свята у них відзначають по-особливому і якщо вона не була на Різдво у Львові, значить, вона не знає, що таке справжнє Різдво.

Дещо зі списку її дивувало, наприклад цвіклі — то був тертий бурячок із хроном, у Києві було заведено їсти хрін з оцтом, а тут додавався ще й бурячок, багато бурячка, а мачинька з грибами походила, мабуть, від слова «мачати» і являла собою грибну підливу, у яку мачали вареники з картоплею і капустою. Вона старанно все нотувала і не переживала, що щось не вдасться, хоча дещо все-таки її лякало, наприклад пампухи. За пончики вона б іще взялася, а от за пампухи…