Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Життя поволі минало у такому ж заїждженому руслі, як і торік, і позаторік, і поза-поза…

Нова весна знову вселяла радість і надію на ще один рік суцільного щастя і благодатного цвітіння. Морелька знову набубнявіла, стала прислухатися до співу птахів, до болю вдивлялася-вслухалася, всотувала всі звуки та запахи довкола в очікуванні свого обранця, а він усе не прилітав. І, що найгірше, його не було чути навіть десь далеко. «Хай би вже собі співав десь там! Лише б його почути!» — журилася вишенька. Але, скільки не вслухалася, серед весняного розмаїтого хору голосів його так і не чула.

«Господи Боже мій, що ж сталося?! Хай усе з ним буде добре. Як же так?» Душу бентежило і рвало на клапті. Спокою не було, не могла влитися у звичний ритм життя: усе здавалося не так, усе котилося шкереберть і не хотілося нічого звичного та обов’язкового робити; хотілося застигнути так, як струнка, як суха тичка на фасолю, і ні про що не думати, геть задерев’яніти і висохнути, потім розсипатися на попіл і розвіятися по вітру, зникнути… аби не відчувати тієї туги і нестерпного болю, що тлумив і гамселив її єство. Як пекельний вогонь вилизує чавунне дно над багаттям, так її спопеляв без зрозумілої на те причини той невидимий біль. Ай, пекуче й боляче, гостріше, аніж лезом по старій рані, болючіше, аніж вдарити у саме серце, — тужно боляче, солоно і колото, тягуче-камінно…

За якийсь час, потім… як і годиться, вона зацвіла, але дуже з запізненням. Не могла ніяк вгамуватися, так вслухалася в тишу. Тоді випустила листячко, поналивалася неймовірною облепою вишень, а соловейко… так і не прилетів. Журилася вишенька і несамовито тужила… Немилим був уже їй весь світ. Не співав ніхто так солодко у її вітті, не тьохкало так усередині, не надривалося і не плакало слізьми щастя у такт його трелям і тремоло. Який же красень був у своєму співі! Хіба ж могла вона так радісно і щасливо на цей світ дивитися, коли у ньому не було найголовнішого — його?!

А гілля тріщало і ламалося під незвичним тягарем плодів. Падало ночами долі, чавлячи собою власні вишні і скидаючи жовтіюче листя.

— Що з нею, Павле? — дивувалася господиня, обдираючи з дерева усі вишні, щоб остаточно їх не втратити. — Так ладнє вродила, і на, маєш — жовкне.

Кілька відер встигла зібрати, а що вже попадало… І миттю, за пару тижнів, наскрізь, посеред палючої липневої спеки і духоти, коли не те, що у Львові, а й за містом важко дихати, Морелька всохла. Скоцюрбилася, як та старенька, столітня бабуся, погнулася уся, покрутилася, ще й тріснула посередині, наче її блискавка розчахнула. Тієї ночі, здавалося, аж пес завив.

— Ох, яка файна сортова вишні була, — скрушно захитав головою господар обійстя. — Тепера таку не купиш. То хтів повісти же є, певно, шо ті нові якісь там сорти і… добрі. Але то та правдива мореля була… Як кулак, вишні мала.

За тиждень він вже обкопував довкола зсохлого стовбура земельку і кряхтів так, аж онук з веранди прибіг:

— Діду-діду, а дайте я вам поможу, ви вже старенькі, вам тєжко, — і, намагаючись приступити ближче до ями, яку вже добряче підкопав під корінь старий, хапав дідуся за ноги.

— Ага-ага, ну, давай, тримайсі за лопату і тягни зі мнов. Я сили вже такої не маю, — звернувся радісно дід до чотирирічного міцненького хлопчинки. — Шкода жи нема в нас більше такої вишні, не найшов я більше. Не було. То стара Мілька з міста мені зоставила, бо їй гроші тре’ було. А я не думав запитатисі, відки вона тамкай втрафила.

Він обережно перекидав землю разом з онуком, намагаючись притримувати лопату, аби не скалічити і не обсипати чорноземом дитину.

— Йой, та як не знаєш, де то вони тоди росли?! — засміялася з веранди чепурна сільська господиня в рябій запасці поверх лляної довгої сорочки.

— А ти зна? — здивувався старий, вибалушивши великі вицвілі сиві, колись сині очі.

— О, та то всі знают же, морелі були на Кортумовій горі. Всі сортові вишні — то вони з маєтку пана Ернеста Кортумова. Він там сади колись позакладов!

— Йой, то ти про Куперманові землі кажеш, чи як?

— То Куперман був потім, по пану на Клепарові! А сортові дерева насадив польський пан Кортумов. Десь там при владі був. І міг! А ти, я виджу, ніц не знаєш. Нема шо дитині повісти. — Вона скрушно махнула рукою і покликала малюка: — А ходи-но, Максимку, баба тобі молока з солодкою паркою [3] Булочка з білого тіста. дасть. Ходи!

— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.

— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!