Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Мама посумувала-поплакала і вийшла заміж вдруге, переїхавши до нового чоловіка у село. Лесі було некомфортно там, а мамі важко повертатися до хати, де все нагадувало про тата, відтак вони бачилися дедалі рідше. А тато одного спекотного дня втопився у кар’єрі, хильнувши перед цим зайвого.

Побачивши його тіло, Леся відчула страшний холод десь у глибині свого єства, а в день похорону з нею трапився перший напад дивної хвороби, після якого її життя вже ніколи не було таким, як раніше.

Час йшов, подруги кудись розбіглися, повиходили заміж, зайнялися кар’єрою, кавалери все рідше потрапляли в поле її зору і все менше їй подобалися. У свої тридцять три вона не мала ні сім’ї, ні дітей.

Працювала фармацевтом в аптеці і з кожною зміною переконувалася, що ліків стає дедалі більше, але здоров’я людей від цього чомусь не покращується. Тільки вірші і зустрічі в літературній тусівці були її спасінням.

І ось нарешті з’явився той, хто зміг полонити її розум і серце.

Коли минула гарячка, Леся тремтячими руками набрала пароль і зайшла у «Фейсбук».

Іннуся постила вірші про криваве кохання і про суперницю, яку слід провчити раз і назавжди. Від цих віршів мороз йшов поза шкірою. Особисто їй вона відповіді не надіслала. Але достатньо було віршів.

Тим часом стрімко наближався Новий рік.

У народі побутує думка: з ким зустрінеш його, з тим і проведеш.

Леся подумала-подумала і повідомила Віктору, що зустрічатиме Новий рік із ним.

Він зателефонував, чого давно не робив. Був якийсь схвильований, сказав, що йому наснилися «Райські морелі», що Львів не відпускає його, що він нічого не забув…

— Приїжджай, — видихнув у трубку і відключився, не дослухавши її, не попрощавшись.

Як же ж вона готувалася до цієї поїздки! Перебрала весь гардероб, не знайшла нічого гідного, за три дні обійшла всі навколишні магазини з одягом, з’їздила в Кінг Крос і на Південний ринок… І нарешті знайшла її, сукню своєї мрії, оксамитову, з гіпюровими вставками, з декольтованою спиною і обов’язково подовженими рукавами, що прикривали кисті рук.

Перед поїздом на хвилинку зайшла в Інтернет. І стерпла.

Інна нарешті написала їй у приват: «Я вагітна. Не смій його чіпати. Він мій».

Повідомлення висіло непрочитаним кілька днів, за які вона не мала часу й передихнути.

А тут час зупинився.

Зі станції Львів відбув потяг до станції Ужгород, зарожевів світанок, люди вийшли з дому за останніми святковими закупами, засніжило, а потому на кілька хвилин визирнуло з-за хмар сонце, люди вернулися з закупів, засвітилися ліхтарі і вікна, заблимали новорічні ілюмінації, перевернувся листок календаря, загриміли салюти, затріщали петарди, тут і там лунали веселі вигуки людей, до ранку все це святкове шумовиння трохи вляглося, а перший день нового року розпочався сніговою порошею, пусткою на вулицях і тишею…

У її квартирі нічого не змінилося, всі ці події пройшли непомітно, не зачепивши господиню, яка так і просиділа за комп’ютерним столом ніч, день і славнозвісний Новий рік, коли люди свято вірять, що, зустрівши його весело і за багатим столом, житимуть весело й заможно всі наступні 365 днів. І навіть переконуючись, що це не так, вони знову і знову готуються до святкування цього абсолютно схожого з іншими дня календаря, наче то якийсь особливий день…

Час від часу Леся впадала у транс, схожий зі сном, але ні, вона не спала, як вона могла спати, коли її життя падало униз відгорілими, нікому не потрібними феєрверковими зірками, залишаючи по собі чорний задимлений слід…

Дзвінок у двері привів її до тями. Дзвонили довго і настирливо. Вона втомлено підвелася і пішла відчиняти.

Віктор та Інна стояли на її порозі, розхристані, розчервонілі від морозу, галасливі, вони щось говорили одночасно, активно жестикулюючи при цьому…

— Я нічого не розумію… — прошепотіла Леся, відступаючи від них на неслухняних ногах.

— Тихо всі, я говоритиму! — вигукнув Віктор, заходячи до передпокою і при цьому штовхаючи Інну поперед себе. — Ти чому не відповідала на дзвінки, ти що, здуріла, подивись, скільки пропущених?!

Леся намацала на тумбочці мобілку і глянула. Сорок.

— Я вже не знав, що думати, аж нарешті вона зателефонувала і… кажи, ну кажи, що ти накоїла?! — смикнув він Інну за рукав.

Леся навіть не могла подумати, що він може бути таким злим.

Інна вимушено заусміхалася, поправляючи гривку, яка вибилася з-під берета. Білий берет і біла шубка. І ботфорти до сріблястих лосин.