Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Ха-ха-ха, хі-хі-хі!!! Я собі уявляю! Ха-ха-ха! Ох, я вже не можу! — гикає і мало не плаче Уляна. Сміх дійшов до такої стадії, що сльози течуть по щоках. Регочуться, гойдаються, нарешті в Марилі від сміху перехиляється відерко, вишні сиплються на землю…

— Йой, що я наробила! — Мариля зіскакує з табуретки, починає вишукувати ягоди в траві.

— То тебе Бозя покарала. Ти мене в трампарк запустити хотіла! — Уляна жартівливо сварить пальчиком.

Злізає з драбини, повзають по землі, рятують розсипані скарби. Пересміялися, заспокоїлися.

— Треба драбину на другий бік!

— Потягли!

Драбина заплуталася у гіллі, не дається. Довелося її опустити, майже покласти на землю і тоді переставляти.

Тепер Мариля полізла нагору.

— А як там твої дівчата? Ти нічого не розказуєш? — Уляна гукає знизу, задираючи голову.

— Та нормально, трохи вчаться, трохи лінуються. Наталочка он уже на канікулах, то так тішиться. А Галя ще на практику ходить.

Знизу таки не дуже цікаво обривати вишні, не так напружено треба пильнувати, аби не впасти, то можна й побалакати. Улянка вхопила наступну гілку, розпитує далі:

— А як закінчили школу?

— Та, Богу дякувати, добре! Я більше за «кавалєрку» їхню тепер переживаю. Дівки вже, на побачення бігають. — Листя шелестить від вправних швидких рухів Марильки, вона дуже спритно перебирає гілочки, долоньками, пальцями — раз-раз — і сипле соковиті ягідки у відеречко. Та ще й відповідати встигає. — З меншою більш-менш можна дати раду. А старша? Таке вигадують! То вони на день народження з ночівлею ідуть, то в гори зібралися… То вже прошу-молю-пояснюю, аби така доросла дитина дурниць не наробила. А тепер Галюнька моя навпаки — посварилася зі своїм кавалєром. І цілий день сидить у хаті, носом в комп’ютері. Досварюється в чаті… Стосунки з’ясовує. Через Інтернет. Чуєш, яка тепер молодь? Та хай би десь ішли гуляти, літо ж таки, та одне одному в очі б подивилися, та й помирилися б. Шкода малу. Страждає.

— А молодша була в таборі, правда?

— Ага! Я думала, дітки там будуть свіжим повітрям дихати, змагання їм будуть влаштовувати. От, подивися на наївну маму! Дощі якраз тоді лили — не висунутись із корпусу. А потім, як розпогодилось, — вивели діток у поле, на прогулянку. Вихователька мені розказувала. Каже, думаю, зараз буду з дітьми гру організовувати, в лови бавитися, у квача. І що? А дітей не чути! Вони усі повитягали телефони і… поринули в Інтернет! І он Натуська моя дзвонила, голос дзвенить від щастя — мамо, мамо, так класно, у нас тут нарешті «Лайф» тягне!

— О, так, діти тепер зовсім інше дитинство мають. Нам і не снилося, що так може бути. Прогрес! Чуєш, Марилю, а на море ви плануєте цього року їхати?

— Та з нашим татом не заплануєш. Вже не знаю, чого від нього чекати. Повний неадекват. — Голос у Марилі пригас, наче хто скрутив регулятор звуку до мінімуму. — Деколи таке витворяє…

— Та ж ніби нормальний! Я он зустріла його недавно на вулиці, усміхався, здоровкався.

— Ага, на вулиці. Ти б на нього минулої суботи глянула. Наталочка он прибігла до хати в сльозах…

Мариля замовкла, тяжко ковтаючи спогад. Знову зблідли її налякані веснянки, а в очах блиснули сльози.

— І що сталося? Чого мала твоя плакала? — стривожилася Улянка.

— Та от приходить дитина до хати, плаче, каже: мамо, там наш тато без штанів ходить по вулиці.

— Як без штанів? — Улянка так і завмерла на табуретці із роззявленим від здивування ротом.

— Йому жарко було, виявляється. Я вийшла з хати, знайшла його. Сидів поміж сусідськими автівками, геть п’яний. Штани зняв, кинув на землю, сів на них. І сидить отакий — тільки в сорочці і трусах. Що мала робити? Спочатку я ховалася, спостерігала за ним. Він кудись поривався йти, пару кроків пройде — і сідає. І так кілька разів. Тоді я тихенько підійшла, коло нього присіла, розмову мирну завела, стала про погоду говорити, тихо та лагідно. Питаю — а навіщо ти штани зняв, котусику? Каже — гаряче нині дуже, вони мені заважають. Тоді я взяла його легенько попід руку і повела до хати. В такому стані — боронь Боже якийсь крик чи примус… Зірветься і пожене світ за очі… Геть спився. Спить, їсть і п’є. Як його з роботи ще не вигнали — не знаю. Домовляється в поліклініці за лікарняний, п’є тиждень, далі трохи стримується, йде на роботу. А тоді — знову починається все по колу… Як зап’є — вранці встає коло п’ятої, гарманиться по хаті, а тоді дверима лише — грюк! Питаю — ти куди? Знаєш, що відповідає? «В аптеку». Це по горілку. Отак «підлікується», а тоді вже спить, потім знову п’є, спить і п’є.