Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

У дощовий день він зрізав їхню морелю, аби витесати з неї лице жінки, якою хворий . Яке ж направду божевілля… Справді не знав, нащо те йому потрібно. Що воно йому дасть? Не хотів про те думати. Бо, якщо почати думати… знов… а він і так безперестанку думав-думав-думав… як іще розум не стратив, один Бог знає… Та поки працював із цим шматком дерева, що поволі набувало якихось форм і видимих ознак майбутнього лиця, був мов одержимий. Очі горіли шаленим вогнем, руки швидко і вправно витесували контури. Ось — шия… Ось — лоб. Ніс, губи… Волосся. Обов’язково волосся… що віддає дощем. Мусить віддавати дощем, тут уже нікуди не подітися…

Працював до самого вечора. Аж коли закінчив, заховав інструменти й уважно подивився на своє творіння. Акуратно поставив на стіл. Відійшов на кілька метрів. Знову підійшов. Доторкнувся руками, обережно, ніжно… мовби то направду її лице . Схожість була неймовірною. Аж не вірив, що зміг . Бо обличчя досі не витесував. Ніхто не замовляв. То надто кропітка і тонка робота, потребує часу, а радше — натхнення. А натхнення нині таки мав. Шалене…

Дивився на її лице незмигно. Мовби чекав, що ось-ось кліпне повіками й розтягне губи в посмішці. Чи ж скорчить якусь сердиту гримаску. Чи ж… Хтозна, що чекав насправді. І хтозна, скільки дивився отак незмигно. Та раптом — чи, може, йому здалось? — із правого дерев’яного ока викотилась сльозина. Що за дивовижа… Доторкнувся пальцями. Так, це якась волога. Невже сльози? Сльози морелі … Згадав, як оце — вже сухе! — дерево колись плакало разом із ним. Обоє плакали за своїм невідбулим життям… Торкнувся вологими пальцями свого лиця, по якому теж скотилася сльозина. Й вони змішалися. Сльози морелі і його сльози … Почуття, що переповнювали, були такими потужними, що сльози продовжували нестримно текти; горло болісно зчавлював клубок. А він усе стояв і дивився на витесане лице, що теж дивилось на нього. Мовби ввійшов у якийсь химерний транс. Бо раптом здалось, що лице дійсно ожило. М’язи заворушились, губи ледь-ледь розтулились, повіки кліпнули, очі широко розплющились. Подивились на нього. Погляд той мовби сягнув углиб його єства. Бо відчув, що всередині затремтіло від того доторку. Дивились одне на одного, і вже не тямив, чи це Ольга на нього дивиться, чи може, Світлана, чи ж якась інша жінка… Чи то вони міняються, чергуються поміж собою, бо то Ольгу бачить, то Світлану, то вже когось іншого… Либонь, втрачає розум. Нарешті… А все чекав, коли ж утратить… Відчував, що таки наблизився до краю прірви, за якою буде направду пізно… Тямив, що треба негайно відірвати свій погляд від цього химерного жіночого лиця й забиратись геть. Та погляд його не відпускав. Тримав тут. І він стояв, не міг уже й ворухнутись. Подумки змирився з тим, що погляд той штовхне у прірву, до якої наблизив. Чи може, сам наблизився? Того не відає!..

Хтозна, скільки часу так стояв нерухомий, аж раптом відчув у голові знайоме болісне клацання. Те, що дозволяло відчути прозріння бодай на якусь коротку мить. Із тим клацанням раптом збагнув, що нарешті може рухатись. Умить відірвав свій погляд від лиця химерної жінки — направду невідомої, бо вже не впізнавав у ній ні Ольги, ні Світлани, — й кулею вилетів з кімнати. Почув, як озвалась до нього пані Ангелія, щось машинально гукнув їй у відповідь і так само машинально вискочив з квартири. Знетямлений, спустився сходами й нарешті вийшов надвір.

Дощ уже не падав, хвала Богу. Задер голову — сірість поволі стікала з неба. Довкола розвиднювалось. Світлішало . З насолодою вдихнув повітря. Чомусь видалось таким солодким! Аж спинився. Знов принюхався. Невже не відчував раніше? Як гарно пахне повітря !

Поволі пішов вуличкою, засунувши руки в кишені джинсів, і відчував якусь дивну полегкість. Не розумів, що з ним таке, але мав переконливе відчуття, мовби отямився з якогось довгого-довгого сну. Йшов та з цікавістю роздивлявся довкіл. Погляд жадібно обмацував фасади будинків, розкішну архітектуру, ліхтарі; чисту після дощу бруківку, зелень дерев, квіти… Вражали кольори! Шалене розмаїття кольорів! А люди? Їхні постаті, хода, жести. Обличчя — такі різні, такі гарні!

І так захопливо було, так хороше! Мовби й не ходив тут раніше, не бачив усього того, на що дивились тепер його очі. Мовби не чув дотепер того, що вловлював слух зараз — людського гомону, шуму проїжджаючого повз трамвая; десь неподалік хтось музикував на скрипці; дівочий голос позаду наспівував стиха, намагаючись втрапити в тональність скрипкової мелодії. Хоч переважно й не втрапляв, але як зворушливо то виглядало! Дивовижа!