Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Навіть коли я не я — ти все одно зі мною… бідам усім на зло, коли обоє рябоє… ти моя, що б не було, ось чому я з тобою… — Ярослав біг, мов марафонець, аби лише подалі від цих визнань. Нарешті знайоме перехрестя. Він звернув у свій двір, де знав кожен камінчик, кожне деревце, і який міг би спокійно пройти із зав’язаними очима. Підійшов до дитячої гойдалки, що її встановили нещодавно — до чергових виборів, і хитнув пластикове сидіння. Воно із противним скрипом незмащеного металевого механізму хитнулося і повернулося на своє місце. А люди так не можуть. Вони не повертаються, коли їх відштовхуєш від себе…

Темні вікна Ярославового помешкання зримо контрастували з усіма трьома освітленими батьківського поруч. Він бачив, як рухався повний силует матері за напівпрозорими фіранками кухні, бачив, як вийшов на балкон батько, ретельно підлив пишну червону сульфінію у подовгастих ящиках над огорожею балкону, постояв трохи над нею замріяно і повернувся до кімнати.

— Ярчику, ви кудись переїжджаєте? Чи просто їдете на відпочинок? — Пані Галина ледь стримувала свого сетера, який рвався з повідця, принюхуючись до звуків нічного Львова. Сусідка перестріла Ярослава перед дверима під’їзду й загородила йому прохід. Нечипоринський здивовано витріщив очі. Куди він мав переїздити? Який відпочинок?

— Зоряна щойно винесла велику спортивну сумку… То я собі подумала, що ви речі до машини носите. Десь маєте їхати? — Пані Галина не хотіла вступитися з дороги, не почувши докладно, куди й на скільки їдуть молодята. Проте Нечипоринський повівся геть нечемно. Він не лише не відповів на її запитання, а, ледь не перекинувши, забіг до під’їзду і помчався сходами нагору.

На кухні було прибрано, хоча, коли вони йшли з тещею три години тому, була гора немитого посуду. Ліжко теж було застелене — зранку Ярослав просто зачинив двері до спальні й не заходив туди більше. Усе було на своїх місцях, по-святковому прибрано, ніби хтось мав прийти в гості й господарям важило продемонструвати зразковий лад в оселі. Лише порожні вішаки у шафі й самотня зубна щітка у прозорій склянці в лазничці свідчили про те, що такий ідеальний порядок був результатом вилучення Зоряниних речей.

Ярослав знову зайшов на кухню, увімкнув світло і відкрив холодильник. Чи не весь нижній простір займали стиглі морелі, рівномірно пересипані до двох великих мисок. У спеціальній підставці Нечипоринський побачив майже порожню пляшку «Martini Rose», замислився на мить, витягнув її і вилив залишок просто у порцелянове горнятко. Тишу пізнього недільного вечора прорізав стукіт крапель. Львів ніби мстився за спекотний день, змиваючи залишки духоти зі своїх вулиць. Раптом огидний скреготливий звук незмащеного металевого механізму привернув увагу Нечипоринського. Ярослав підійшов до вікна і визирнув надвір. На дитячій гойдалці, зовсім не ховаючись від літньої зливи, сиділа Зоряна.

Вона вдягнула сукню з леопардовим принтом і закружляла по кімнаті.

— Ну як?

Марічка глянула на неї з висоти своїх восьми місяців і зневажливо хекнула, а тоді роззирнулася у пошуках чогось, що можна запхати до рота. Нічого не знайшла і встромила до рота пальчики лівої руки усі одразу, заходившись енергійно їх смоктати. Правою рукою мацьопа трималася за перила ліжечка, нетерпляче тупцяючи на місці в очікуванні, коли її нарешті візьмуть на ручки.

— Не подобається? Ну гаразд, а як тобі це?

Наступними предметами гардеробу, які вона продемонструвала вибагливій публіці, були вузькі джинси і блузка навипуск, темно-синя, без рукавів, з глибоким декольте.

Марічка примружилася і заходилася смоктати пальчики ще інтенсивніше.

— Теж ні? Що ж ти така перебірлива сьогодні, моя крихітко?

Минуло трохи часу, перш ніж вона вибрала ще один стрій — темно-сірий костюм з класичною спідницею, верхом на один ґудзик та тричвертовим рукавом.

Малеча вийняла пальчики з рота, розпливлася в усмішці від вуха до вуха і активно застрибала на ліжечку, від чого те заскрипіло і затріщало, але видно було, що дівчинці це подобається.

— Отже, вирішено! Що би я без тебе робила, щастячко моє ненаглядне!

Марічка погоджувалася, що вона щастячко, але не розуміла, чому це щастячко досі не на ручках у мами.

А мама збиралася на побачення. Давно цього не робила, тому так нервувала. Дівчата, які гуляли з візочками в їхньому дворі, провідали, що вона сама виховує дитину, і взялися її знайомити. Вона відбивалася-відбивалася, аж раптом до їхнього гурту підійшов чоловік непримітної зовнішності і почав говорити про погоду та інші загальні речі, нічого особливого в ньому не було, він не вражав вишуканими манерами і влучними фразами, але і не зазирав запопадливо в очі. Раз підійшов, два підійшов, а на третій раз вона сама вже виглядала його у натовпі.