Валерий Шевчук - Срібне молоко

– А що скажеш на виправдання ти, дяче Григорію Комарницький? – грізно спитав отаман.

– Тільки те, що був одурений цією кобітою, а більше нічого сказати не маю. Не в моїй то волі було, не хотів іти на гріха, але був до нього понуджений.

– Як же понудила? – спитав отаман.

– А так, пане суддя, що й сам не відаю, що зі мною вчинилося, – сказав дяк, запалюючи люльку, бо без того не міг доладно говорити. – Ніби мене взято на налигача, як, вибачте на слові, бичка, й поведено не туди, куди хотів, а куди тягне налигач. Отож гріха свого визнаю достеменно, але не визнаю, що він був із моєї волі.

На те слово перезирнувся отаман зі свідками, і всі водночас показали потемнені сутінком зуби, ніби стало їм невідь од чого смішно, і ніби ті зуби покрилися смолою.

– Чому ж не опирався? – спитав отаман. – Адже й худобина, коли її ведуть, не раз так упреться, що з місця не зрушиш!

– Не опирався, пане отамане, через страх, – чесно признався дяк. – Бо Максим Дударчук, оповідаючи про ваших білих голів, наторочив мені, що їм опиратися не можна, бо інакше великого лиха заживу, що вони, мовляв, у вашому селі не такі, як скрізь. При цьому казав, що можуть позбавити при відмові чоловічої сили, а хто такого не злякається?

– Святу правду сказав Максим, – озвався третій осавулець, – та й пан дяк недаремно так лякався, наші баби такі! Але не відберу я правди і від Ганни, бо це правда цілого білоголового племені. Отож, пане отамане, просимо не робити провинникам смертної кари, але скарати треба, щоб лихе порубство в нашому селі таки не множилося.

Тоді отаман пошепотівся зі свідками і видав декрета, що його й проголосив:

– Запобігаючи, щоб у селі Одудячому не множилося лихого порубства і щоб Ганна Дударчучиха та дяк Григорій Комарницький були од злого повстягнені і надалі до спросности не вдавалися, наказуємо обох значною публікою, тобто стовповим в'язанням, скарати з публічним биттям, яке має учинити потерпілий Максим Дударчук при заплаченні вини належитої панської та урядової. А дяка, окрім того, після карання закопати по пахви при дорозі із села, де стоятиме, поки знайдеться спочутлива душа, котра його із землі вигребе й відпустить на всі чотири сторони.

– Але ж, панове, – змолився дяк, – не маю чим платити вини, неімучим бувши!

– Заплачу за нього я! – твердо сказала Ганна. – Бо він своє діло вчинив справно, і сердя до нього не маю.

І поки все це відбувалося, в покій, у якому відбувався суд, налилося вже стільки світла, що зуби в присутніх побіліли, а очі з чорних стали ясно-сірі, за винятком Ганни, в якої чорними так і залишилися. І всі на хвилю завмерли, ніби впали у мертву хвилину, і зробилися сонні й байдужі, а мали обличчя брезькі й ніби пориті, хоча ті лиця по-своєму й залишалися пласкими. Але одежа стала відновлювати попередні барви, отож усе перестало розкладатися на біле й чорне, а віднайшло властиву собі різнобарвність. А що дяк напустив у простір тютюнового диму, то той видався передранковим серпанком, котрий перед тим, як зійде сонце, окутує й пригортає траву, кущі, бур'яни та дерева. І вони всі в тому диму й у тому світлі цілком подобали на такі кущі чи дерева. «Яворові люди, – кволо подумав дяк Григорій Комарницький, – ось що воно таке!» При тому щодо себе твердо вже знав: він не яворовий.

– Гаразд! – першим вийшов з оціпеніння отаман. – Щоб не було проволоки, ходімо на майдан, і нехай Максим виконає екзекуцію.

Максима разом із ними не було, ніхто по нього не послав, як і по інших членів суду, і дяк утомленим та посірілим – бо отуманеним – мозком спогадав: як же той Максим довідається, що йому треба буде чинити екзекуцію? А ще подумав: добре, що їх битимуть у поранок, люди після нічних співів та гулів потомилися і тепер, напевне, хропуть по своїх хатах, отож оганьблення вони з Ганною дістануть, але не цілком публічне. Від цього йому трохи полегшало, і він уперше пильно позирнув на Ганну, бо доти оминав її зором, ніби придивився, чи й у неї посіріли від ранку очі. Ганна сиділа нерушно, ніби занурившись у себе, була вже не першої молодости, але краса не покинула її обличчя. Більше, лице те по-особливому розцвіло, при тому аж так, що дяк задоволено відзначив: хоча й був зловлений у гріху, але в красі не одурився, а тому й постраждати не буде так кривдно. І вони рушили з хати, а коли дяк спинився на ґанку, то побачив, що все топилось у м'яких колихливих хвилях, повітря освіжіло, стало соковите і напрочуд прозоре, хоч по землі й над нею і поколихувалися, і помахували сиві хвости. Але там, на небі, куди й звернув погляд Комарницький, уже відбувалося щоденне таїнство народження великого світила; всі хмарки, що там скупчилися, засвітилися й рівно, тепло палали, від чого на овид лягла жовтожара смуга: здавалося, саме від неї й розтікалося те світло. Отаман ішов, важко топлячи в куряві чоботи, попереду, за ним – він, дяк, за дяком – Ганна, а ззаду, як сторожа, – Юрко, Федір та третій осавулець. Усі топтали пиляку, але від ранкової роси вона стужавіла й не диміла. І ще здаля побачив дяк майдан, а на ньому, посередині, вкопаного стовпа, а довкола, власне, з одного і з другого боку, стояло дві юрби: одна, як пізнав наблизившись, чоловіча, а друга – жіноча, але втонули в цілковитій тиші, позавмиравши, отож випадало, що про екзекуцію в якийсь спосіб були сповіщені, а тим більше Максим, котрий стояв біля ганебного стовпа, звільна обіпершись на бучка і зовсім у їхній бік не дивлячись. І тоді пізнав дяк Григорій Комарницький, що пригода його – зовсім не пригода, а якась відома всім частка незнайомого йому дійства чи звичаю, де все стале й наперед визначене і де всі знають, що буде по тому чи перед тим. Коли ж так, то подібне, очевидячки, в цьому дивному селі не раз відбувалося: можливо, й попередній перед ним дяк пройшов тут таку екзекуцію, тільки він, Григорій, аж такий був дурний, що про те не зумів здогадатися.