Валерий Шевчук - Срібне молоко

Коли все це в Решетилівці трапилося, дяк Григорій Комарницький сидів на ґанку школи в іншому селі, не дуже віддаленому, і міркував: чи добре він учинив, коли послухався гарячого Явдошиного переконування далеко від неї не відходити, навіть указала, де саме він може знайти покинуту попереднім дяком школу, бо серед інших її любасів саме дяк виявився їй найбажанішим, і що вона, мовляв, так його покохала, як нікого, навіть більше, як свого чоловіка-пономаря, отож не в силі розлучитися з ним назавжди, а коли вони житимуть одне від одного неподалець, то часом здолають зійтися, щоб дати своєму коханню сякий-такий контент. При цьому Явдоха згодилася навіть порушити свою ж настанову не ходити самій до коханця, тобто для цього діла не покидати власного обійстя. І він, дяк Григорій Комарницький, її послухався, хоч кажуть люди: «Жінку слухай, а свого розума май!», хоча, з другого боку: «Поки баби, поти ради». Однак не можна не зважити, думав дяк, і на іншу мудрість: «Жінки довге волосся мають, а розум короткий», а ще не міг оминути й такого резону: «Жінка – як жилка, коли схочеш – потягнеш», а чоловік він такий, що тягти ту жилку попри все потребує, бо без неї його мутить і нудить; зрештою, гадав розважно дяк: «Там макогін блудить, де макітра рядить», так само: «Де голова блудить, там хвіст рядить», але, попри те: «Не одна жінка мужа змудрувала, а відтак і змурувала». Отож і він сидить ніби замурований, хоча розум застережно нашіптує: «Бери, сараче, ноги на плечі і втікай, як досі тікав, бо пожере тебе пекельце». Але цього разу втекти не може, бо не просто скакнув у якусь там гречку чи в чужого городця, а таки в нього закопався; точніше, вони з Явдохою, здається, далися, щоб проковтнув їх Змій, як колись ковтав святенника Йону кит – увійти в його пащеку легко, а вийти важко, отож і стерегтися треба було раніше, ще коли застановлявся перед порогом повітки, адже повітка та й стала головою Змія, в пащу якого він і полетів, як нетля чи комар на вогонь.

Отак мудро міркував собі дяк Григорій Комарницький, і йому, невідь у який спосіб, долинали до вух якісь покрики, якісь вискоти, очевидячки, Гапчин голос був такий тонкий і проникливий, що проходив у далекий простір, але дяк про те, що відбувалося в Решетилівці, не відав, а гадав, що це так дивно тривожиться його душа, бо хоча й був він комариного роду, але душу, як говорилося, увіч мав заячу, через що й намагався бути остережний, хоч добре відав: коли заблуклому у світі запалюється вогонь у глибині ночі, той усе одно до нього рушить, які б остережні труби не грали у його заячій душі.

Наступного дня пономар Іван Пошивайло із жінкою вирушили возом у Полтаву, хоча перед тим Іван спробував угамувати Явдоху.

– Дивись, жінко, – розумно сказав він, – щоб тобі твій гонор боком не виліз!

– А ти хотів би, – ще розважливіше сказала Явдоха, – щоб я із таким соромом жила поміж людей? Це ж бо і для тебе ганьба! Нас спубліковано, і мовчати нам і не годиться, і не пристойно.

Іван подумав і згодився: ганьбу треба було покривати, бо увіч стала явна, а покидати свого місця пономарського та й села не бажав, був-бо чоловіком іншого замісу, аніж дяк Григорій Комарницький, у якого ані кола, ані двора. Тому зітхнув і, як майже завжди, із жінкою згодився, хоча в його нутрі й кипів і нуртував казанець смоли, але не супроти жінки, а тих кобеляків, що до неї лазять. Через те наступного ранку зрихтував воза, вимостив соломою, накрив її рядном і допоміг вигідно вмоститися Явдосі. Відтак покотилися вулицею, в кожному обійсті якої стояли і старий, і стара, і молодий, і молода, а ще по купці дітей, від більших до дрібніших, і всі вони позбивались у тісні барвисті гуртки, аж подекуди затуляли одне одного, а менші мусили визирати з-за піл старших, і всі видавалися наче намальовані, бо безрухі, хіба якесь хлопча чи дівча тицькало в переїжджих брудним пальчиком. Іван їхав із нерушним обличчям, не роззираючись, а Явдоха звела гордо та пишно голову і позирала на сусідів з-під приспущених повік, і тільки Гапка Дмитриха не виставлялася так видимо, а прикипіла очком до дірки в тині, а що вглипнеш з такої малої шпарини? Отож її чари до Явдохи таки не досягли. А невістка Гапчина стояла відкрито зі скривленим в усмішечці ротом і не думаючи ховатися, бо не мала й чого: не вона ж варила ту кашу, хоч, правду сказати, бажала потайці, аби ту кашу було вивалено, а ще й гарячу, таки на голову її свекрухи, а не Явдохи, бо Явдоха була їй ніхто, а свекруха в'їлася доброю болячкою до самої печінки, і та болячка, здається, вже й загнивати починала.