Валерий Шевчук - Срібне молоко

– Та замовкни ти, пащекухо окаянна! – гримнув піп. – Сядь і розкажи толком, бо я твого торохкотіння не втямлю.

А що це було сказано із серцем, то з рота панотця не виплив, а вибухнув увесь сопух з'їденого щойно, лихою закваскою присмаченого, сніданку.

Гапка від того вибуху знову ледве не зомліла. Немічно впала сухим задком на лаву і тоненьким, прілим голоском почала оповідати, що вони з невісткою вчора ввечері побачили…

А в цей-таки час, за дві чи три хати звідси, шаленіли цілком одмінні пристрасті. У негустому сутінку, що витворювався через занавішені вікна, коливалося якесь озеро, а може, на тихому його плесі кипів вир із крутією, підіймалися і зміщувалися площини, освітлені чи отемнені, біліші чи темніші, круглі й пласкі, гострі й округлі, викруглені чи западисті, які були між собою і сплетені, і розділені, і злиті, і розторгнуті – мнулися, вигиналися, падали, здіймалися, зводилися, припадали, хилиталися, скручувалися, корчилися, стискалися і розпрямлювалися, ніби у великому казані, що його утворювало згорнуте кільцем чорне тіло Змія, де виварювалася й бурунила білизна, але замість булькоту чулися зойкоти, сміхи, окрики, шепоти, реготи, охи і чмаки, приказки й примовки, в яких стороннє вухо навряд чи могло знайти глузд, хіба таке чуйне, як Гапчине, але Гапка знову була прибита панотцевою рукою до лавки й мусіла жебоніти щось аж зовсім у цю урочу мить і для неї нецікаве, адже фатально відчувала, що цим нецікавим ніяк не переконує засніченого лихим сніданком панотця, а навпаки, тратить щось вирішальне, що могло б цілий світ переконати у Явдошиній неправді, а в її, Гапчиній, правді.

– А тепер знишкни, а я подумаю, – наказав Гапці піп і стулив на її полегшу губи та ще й очі примкнув.

Того, що оповіла пащекуха, спроквола подумав панотець, для оскарження мало. Але сяку-таку вигоду з того стягти, шепнув один із розплоджених від лихого сніданку живчиків, чи пуголовків, чи черв'яків, із цього витягти можна. Та й баба ця вельми вже клята, сказав уголос йому другий пуголовок, і коли я (тобто отець Методій) тут чогось не вдію, ця окаянниха помчиться донести полковій полтавській старшині, а може, й архієпископу, бо обоє, і пономар і дяк, люди церковні, хоч дяк і не зовсім, як вільний дякоучитель. І хай вони, пролопотів у темпі Гапчиного голосу четвертий живчик-пуголовок, тебе ублажать. І ти, трубно проказав четвертий черв'як, зможеш у такий спосіб кількох зі своїх новосплоджених живчиків уговкати, мисельно переселивши їх в утроби тих невшетечних скаредників.

– Гаразд, – сказав піп, розплющуючи очі. – Я в цьому ділі розберусь. Похваляю тебе, Гапко, за старанність і за цноту, але, поки розберуся, не плещи, бабо, зайвого, щоб мені розслідування не розладнати. А жупанця, – примружив він очі, – залиш у мене, бо в мене він ліпше збережеться. А тепер заберися з очей, від твого туркоту в мене голова розболілася.

І як тільки вирік того присуда, там, за кілька хат від них, досі склеєні, і злютовані, і переплетені, і перемішані, і постулювані площини з тіл Явдохи та дяка раптом розпалися і вбрались у звичну форму, а що обоє знесиліли, то порозкидалися майже зомлілі поруч на ложі, важко дихаючи та й не можучи достатньо набрати й наковтатися повітря, адже все, що було замкнуте в хаті, із пристрасти своєї повипивали. Тут же, біля панотця, від стількох сказаних панотцем слів Гапка зомліла не менше, ніж коханці в Пошивайловій хаті, бо з кожним словом панотець виригав сопуха від злотвореного сніданку. І того виявилося так багато, що вона й здурманіла. Але як тільки отець перестав поважно мовити і примкнув губу, Гапка миттю отямилася, знову порухом плеча скинула попову руку з плеча і скочила на рівні. І саме в цей момент Явдоха розплющила очі і сказала цілком тверезо:

– А тепер, пане дяче, хутенько вдягайся і кивай п'ятами, бо зараз ота бісова нишпорка Гапка сюди примчить.

Такі розсудні слова цілком прочумали дяка, він швидко вдягся, тим часом одяглась і Явдоха й позривала з вікон заслони.

– А як же мені йти серед білого дня? – спитав Григорій Комарницький.

– А так, як прийшов, – відказала спокійно Явдоха, прикриваючи рукою, а тоді й хрестячи розтуленого в позіху рота, адже струджена і стомлена була. – Йшов же, пане дяче, до мене не за ночі, то й виходь за дня.

– Біжу, – мовив із готовністю дяк. – Але, може, доїм ще твою кашу?

– Моєї каші, дяче, вже досить наївся, – штовхнула його білою рукою Явдоха. – Злизуйся швиденько з очей!..

Зайве казати, що Гапка прибігла до хати Пошивайлів, коли дяк, як і до її відходу, спокійненько сидів на шкільному ґанку й кушпелив люлечку, зовсім не гадаючи пускати дим із вух та очей, а на порозі пономаревої хати Гапка уздріла не менш спокійну Явдоху, яка діловито виносила з хати помиї.