Валерий Шевчук - Срібне молоко

Ось яку печальну й недобру історію спогадав Григорій Комарницький, а недобру тому, бо й там був задіяний жупанець, і дяк сп'янілою головою, а може, перенабитим животом загнітив у собі страх: хтозна, подумав, чи не підібрав його жупанця й цього разу якийсь заповзятливий інстиґатор, адже це село також було з тих, де всі про все знають, та й чи є на цій землі села інакші? І саме цей страх змусив бідашного Григорія зацьковано озирнутися навдокіл, бо його вдруге огорнула така мертва тиша, яка буває перед шурею-бурею, і він розумно подумав, хоча й гуляли в його голові зелені вітри: чи не накивати й тепер відразу п'ятами? Але річ у тім, що в це село прийшов знедавнечки, а ще був непомірно утяжений отим каменем-животом, адже міцно повечеряв не раз, а таки двічі, а коли в людини в голові віють зелені вітри, а на плечах чи в животі – важезна каменюка, то чи далеко такий омохчілий забіжить? А ще стримало дяка те (може, і цьому посприяли зелені вітри), що в усі ті рази, коли мусив бігти світ за очі, винуватий він, кажучи правду, таки був, цього ж разу до Явдохи ані доторкнувся, отже, гріха не творив, а повечеряти голодному дяку-вчителю в добросердної господині – хіба це гріх? Окрім того, втомився від довгого переходу з Волині на Лівобережжя, і тіло його не просто просило, а прагло перепочинку – ось чому так неохоче розглядався тут на жіночок і прийняв Явдошині запросини. Отож дяк вирішив трохи зачекати, а ще піти до Пошивайлів уранці, сказавши, що жупанця він скинув, бо на нього наскочив собака і за полу схопив, відтак зможе, напевно, разом з Іваном Пошивайлом жупанця в тому клятому обійсті й відшукати.

Зітхнув важко й розчавив свій страх десь так, як давив вошу, коли знаходив в одежі чи в чуприні.

І ось знову так само, як колись у Троянові, дяк Григорій Комарницький сидів на порозі школи, поклавши на підняте коліно правого ліктя, а в долоню втуливши підборіддя з покуйовдженою чи злиплою борідкою, зі схожим на солому волоссям, що вибивалося з-під шапки-оглавка, з очима небесної барви, які ніби померли чи обкурилися димом. Ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося пасемко, і та рука вряди-годи підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст. Але диму з вух та очей не випускав, тільки з рота та носа, відтак над головою в нього закрутився прозорий німб (але не як у святих, бо у святих німб зі світла) – із диму, і той дим був ніби друге покриття на його голову, що більше нагадувало капелюха, а не оглавка. І саме в цей час вийшла із двору з дяковим жупанцем під пахвою Гапка Дмитриха, бо їй не терпілося якнайкраще поставити «лице» перед сільським отаманом Олексієм Рудченком. Отож чинила вона не в примір згаданим Чукам, бо жінки в таких справах метикованіші. Але наразі застановилася, побачила-бо на шкільному ґанку яскраво освітленого ранішнім сонцем дяка Комарницького, при тому так яскраво, що той ніби опрозорився, а може, димовий став; скажемо, що здалеку вона дякової люльки не добачила знову-таки через той дим. І Гапка остереглася йти повз школу, бо змикитила: дяк легко впізнає свого жупанця, отож хоч яка була моторна з бігу, але навряд чи від дяка втече. Гапка вирішила школу й димового дяка, яскраво освітленого ранішнім сонцем, таки обійти, відтак знову заскочила до двору, щоб перейти городами й вигулькнути з того боку, звідкіля було ближче до сільської управи – тоді б вона, може, мети й досягла б, тобто добігла б до управи швидше від дяка, коли б її примітив і погнався б.

Але ця мудрасна жіночка не врахувала однієї речі, якої не могла знати, не зважаючи на свою кебетливість: саме в той мент, коли вигулькнула зі свого двору із жупанцем під пахвою, дяк Григорій Комарницький невідь-чому випустив дим не лише ротом та носом, а й очима та вухами, а коли це траплялося, то мозок його не лише обкурювався, а більше прочищався, очі ж здобували здатність бачити те, чого звичайні люди не видять, і ті пильні очі вмить засікли Гапку із жупанцем під пахвою, коли та спинилася загадана: йти повз школу чи не йти? І цього було досить, щоб дяк пізнав свого жупанця, навіть почув кисло-солодкий дух Гапчиної пахви, а відтак її вже зі своїх очей не спускав. Але бігти за Гапкою й не подумав, а тільки безвідривно стежив, як та скрадається городами, озираючись, ніби жупанця вкрала. Але й до управи не пішла, бо дорогою зупинилася ще раз, – стрілила їй до голови думка, що сільський отаман ще напевне у власному обійсті, а обійстя те було від школи та дяка на ґанку з протилежного боку – це давало Гапці немалу перевагу, що зрозумів і Комарницький: так ніввіки її не дожене. А оскільки Гапка, як і Явдоха, мала ззаду голови третє, пильно сховане волоссям око (очевидячки, то була особлива признака білих голів Цього села), то те око чомусь почало непокоїтися, і це буває так, як непокояться люди, зустрічаючись із іншими простовіч: один дивиться погрозливо, а інший хоче його обдурити. Але думати над цим у Гапки не було вже часу, бо входила в обійстя сільського отамана, а той стояв у дворі, як копиця, але не така розшарпана, як це бувають копиці справжні, а твердо гладка, отож то була ніби закам'яніла копиця. У руці ця подоба тримала поважну палицю, а очі були ніби з чистого олива вилиті.