Валерий Шевчук - Срібне молоко

А довкола палахкотів яскравий травневий день, коли сади ще не цвітуть, але листя доволі, і по молодій парості стрибав бешкетливий вітерець, і листя лискотіло й мінилося. І не було на небі ані хмарини, а люди, яких минав, видавалися дивні: барви цвіли й паленіли, але жодна із постатей не здавалося живою, більше того, не мала обличчя, а щось схоже на тесану дошку. І хати навколо теж були ніби з однієї стіни, мальовані, а не справжні а біля кожної стриміло по одній чи дві постаті. Він, дяк Григорій Комарницький, востаннє озирнувся: а чи не крадуться за ним чорні дядьки із бучками, поблискуючи червоними очима. Але вулиця була як вулиця: із вирізаними з дощок людьми і з такими ж собаками, і з намальованими на парканах котами, і зі свиньми, які порозлягалися в калюжах, ніби всі разом виздихали. Тоді в серці в дяка з'явилася недовідома печія, а в голові заворушилися білі хробачки, зводячи свинячі-таки писки і бридашно попискуючи.

І дяк Григорій Комарницький збагнув, при тому не так розумом, тобто головою із хробачками, а отим запеченим серцем, та й усім єством, що знову став у цьому світі безверхим та безхатим, а може, й безголовим, як сповістила сакраментально Антониха, і що він, може, й не той легковажний та веселий мандрівець, котрий вирушив у мандри з жартом і піснею на вустах, а таки одмінєць , адже одмінець у цьому химерному житті – той, котрий покинув рідний край, а в краю – власний дім, а може, вдесятеро буває одмінцем той, котрий безрозсудно й байдуже покидає посіяне власне сім'я; адже справжній він, шепнули йому в голові білі хробачки зі свинячими писками, залишивсь у тому покинутому сімені.

Тож Григорій злякано помацав рукою руку – обидві виявилися холодні; відтак торкнувся обличчя – ніби з дерева чи з криги воно; засунув п'ясть туди, де билося, стискалося, повне печійного болю серце, але й там натрапив на лід.

Ще раз злякано озирнувся, але не побачив навколо ані людей, ані хат – власне, вони спершу ніби й були, але помалу почали обпливатися та й зникати. Дув у обличчя гарячий вітер, а сонце над головою похитувалося й коливалося, ніби запущений дітьми паперовий змій, або ж човен у бурю. І стелився перед ним порожній, заставлений брилами синього, як і його очі, повітря, шлях, який вився в далину, знову-таки, ніби змій, але не летючий, а повзучий, і який вряди-годи вигинався, здригався і корчився од судоми. І дяк змушений був рушити по тому шляху, вглиблюючись у простір, як у глибоку воду, і над головою прокричав щось незрозуміло чорний птах, якого мотало вітром, а чи запущений дітьми змій-сонце. Тоді дяк Григорій Комарницький знову спинився і спробував перевести дух та заспокоїтися. А щоб це швидше сталося, витягнув люльку, набив тютюном і тремтливими руками викресав вогню. І не без задоволення випустив із себе дим, але не через рота й носа, а таки через вуха й очі.

Дяк Григорій Комарницький, саме той, який написав славутню пісню про комара, котрого здув із дуба порив шурі-бурі, і який перед тим нещасливо оженився на мусі, пішов, як-то кажуть у казках, туди – не знати куди, бо й справді не відав, куди в цьому світі подітися, адже не раз і не двічі обпікся об того ж полуменя, бо ще коли дякував у попередніх, пташиних, як називав, селах, то і звідти змушений був так само тікати. Хоча не був аж такий любасний, усе якось приноровлювалося йому, що нещастя його витікали таки з жіночої кринички, і то, може, тому, як повідають люди, що «муха летить не на воду, а на мед», адже й та муха, котра вирішила стати жінкою для нещасного комара з його пісні, також до того комара чомусь прилипла та й заміж за нього пішла. Оце й була та єдина думонька, квола й недорозвинена, що стриміла дерев'яним цвяшком у його голові, і не міг того цвяшка ані витягти, ані розчинити мозковими соками. Бо, коли казати правду (собі ж може сказати правду), все воно якось одноманітно виходило: і в селі Одудячому, і в Синичому, і в Сорочому, і у Воронячому, хоч, може, в деталях ті історії й різнилися, але тепер, коли чимдуж віддалявся від Троянова, дяку Григорію здавалося, що все це історія одна, як казка з продовженням; щоправда, досі йому щастило, хоч і не завжди, бо раз довелося закуштувати й буків, а раз істика від розлюченої жінки… Ні, він не має ні сили, ні бажання всі оті дивні історії, що з ним трапилися, переглядати, тим більше, що, йдучи порожньою пилявою дорогою і насмоктавшись до одуру тютюнового диму, йому все почало здаватися, що голова його – казанок, у якім вариться ота єдина рибка – квола думонька його, а ще відчув недовідомий страх, що почав дивно непокоїти, бо все йому марилося: від тих семи чорних дядьків таки не збавився, що вони з бучками у руках-жабах нечутно ступають за ним, розсипавшись по довколишньому полі. Отож не витримав і озирнувся, тим більше, що знову відчув у п'ятах свербіж. Але довкола не було й душі, а тільки зелені хліба, і небо блакитне над ними, і хмари білі, що пливли тим морем спокійні, ошатні й осяяні. А ще стирчав там жовтий корж сонця, а ще малі острівці дерев, але йому, розтривоженому, здалося, що в кожному острівці засіли на нього оті чорні дядьки, дивні охоронці загадкової жіночої породи, з якою хоч і приємно, але не завжди безпечно мати діло. Через те кілька разів навіть клявся, навіть обітниці давав перед святим образом, але щоразу якось виходило, що дотриматися не міг, і не тому, що був такий слабкосилий духом, а тому, що вони самі, оті кляті дівки та жіночки, засиляли на нього мережі, хоча, здавалося, й чого? Не був він знатний ані тілом, ані статком, ані красою обличчя, та ще й остерігався щоразу заходити в зальоти – був-бо переконаний, що коли в тих тонкопорядних мереживах застрягне, то пропаде зовсім так само, як герой його пісні, адже завжди, коли торкався пучкою ніжного плетива тих тонкопрядних мереж, обов'язково зривалася шуря-буря і нещадно здувала його із чергового дуба, на якому тимчасово замешкував.