Владимир Войнович - Малиновий пелікан

І каже вже не кліщу, а мені:

– Ну що ж, збирайтесь, поїдемо в лікарню.

– Навіщо? – запитав я.

– Ну а як же. Ви ж не бажаєте померти від енцефаліту.

– Ні, не бажаю.

– Отже, потрібно їхати.

– Але чому їхати? Хіба не можна вдіяти щось на місці.

– А що саме?

– Звісно що. Витягнути кліща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, є для цього медична освіта, досвід.

– Все у мене є, я фельдшер зі стажем. Не лікар, але теж на щось здатна. Але ось стерильних інструментів у мене немає. А без стерильних інструментів такі речі не робляться. Ви зі мною згодні?

Я погодився, але наважився виразити подив.

– А що, стерильні інструменти хіба це проблема?

– Ну, звичайно, проблема, ви ж не бажаєте померти від зараження крові. Мені здається, навіть і у вашому віці це не надто приємно. Ви зі мною згодні?

Я погодився, що і від зараження крові померти не бажаю. Правду кажучи, я взагалі ні від чого померти не бажаю, але розумію, що від чогось усе ж доведеться. Але бажано іншим разом. Хоча іншим разом бажано, щоб теж не було.

– Але все-таки, – спробував я міркувати логічно, – якщо у вас з собою немає ніякого стерильного інструменту, давайте обійдемось домашніми можливостями. Візьмемо просту голку, прокип’ятимо, ось вам і стерильний інструмент.

– Ну, це вірно. Голку ви прокип’ятите. А підлогу, стіни та стелю теж прокип’ятите? Стерильну обстановку зумієте створити?

– Тобто, щоб навколо чистота була? Так у нас ніби й не брудно.

– Чистота – це ще не стерильність. Спробуйте, проведіть пальцем по підлозі, встроміть його під мікроскоп і там таке побачите, що зомлієте.

Я припустив, що з мікроскопом скрізь що-небудь знайдеш. Вона погодилась: скрізь, але не те і не в такій пропорції. Якщо в справжній операційній…

– Та при чому тут операційна, – вигукнув я, втрачаючи терпець. – Мені ж не операцію, а усього-на-всього витягнути кліща.

Але й вона почала дратуватись.

– Це вам здається, усього-на-всього кліщ. Мікроб у тисячу разів менший, а потрапить в ранку – і зараження крові. І що після цього? Після цього – ви на цвинтарі, я – у буцегарні, а мої діти де? У сиротинці. Вони у мене від першого чоловіка, а цей з ними панькатись не стане. Ні, не те, щоб це… Він їх любить, доки зі мною. Але зустріне іншу жінку й одразу згадає, що дітки-то не його. От і віддасть їх до сиротинця. А там їх американцям продадуть на розчленування. Закон забороняє, а їм все одно продають. Нелегально. Через Білорусь перевозять. Ви гадаєте, вони так чи що полюють за нашими дітками? Тому що такі добрі? Еге ж, добрі. В них зараз – чули? Тривалість життя сягнула майже до ста років. А за рахунок чого? Три речі (почала загинати пальці): збалансоване харчування, стовбурові клітини та трансплантація. Американці, вони люди раціонально мислячі. Ви зі мною згодні? Для них здорова російська дитина – це комплект запчастин. Це як автомобіль, розумієте? Дотепні люди крадуть, розбирають, а потім по запчастинах продають. Кому гальмівні колодки, кому карбюратор, шини, свічі чи ще щось. То ми їдемо чи чекаємо симптомів енцефаліту? У вас голова не паморочиться? В очах не двоїться?

Звісно, мені одразу здалось, що паморочиться та двоїться.

– Виходить, і обговорювати нічого, – зробила вона висновок і, діставши з сумки спеціальний телефон розміром з чоловічий черевик, почала дзвонити у якусь інстанцію та пояснювати негучно:

– Так, кліщ! Є почервоніння та припухлість. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвійний зір та нудоту.

Про нудоту це вона від себе додала, але як тільки додала, то мені відразу здалось, що мене трохи нудить.

Я аналізував свої відчуття, а вона відійшла в закуток і ще в свій мобільник шепотіла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моїх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очікую, що їй скажуть, мовляв, дурниці, не забивайте нам баки, зробіть те-то й те-то і прийміть новий виклик. Їй нічого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотіла, поставились з належною увагою. Закінчивши розмову з інстанцією, фельдшериця повідомила, що мене ладні прийняти у «Скліфі», тобто в лікарні імені професора Скліфосовського, куди відвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубців, людей, які отруїлись грибами, ошпарених, обгорілих у пожежі, людей, що упали з даху, зім’ятих в автокатастрофах, вирізаних із заліза та зібраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгідною комахою в животі також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрібницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрібниця. Але, уявляючи, що від мене до Скліфосовського не менше сорока кілометрів, я поцікавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось він поруч, а в ньому є дивовижна лікарня.