Владимир Войнович - Малиновий пелікан

Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих років для учасників революції 1917 року й офіційно називалося селищем старих більшовиків. Тих, котрі до 37 року минулого століття одійшли від справ, сталінські репресії майже не зачепили, і багатьом вдалося дожити до вельми похилого віку, зберігши повагу до свого минулого і справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцінювалися ними самими залежно від стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завірялось написами на могильних каменях місцевого цвинтаря. Найбільшою повагою в їхньому середовищі користувалися члени більшовицької партії з дня її заснування в 1898 році, далі йшли учасники Другого з’їзду РСДРП в 1903 році, а потім серйозний водорозділ був між тими, хто вступив до жовтня 1917 року і після. До – значить, істинний революціонер, а після, хто вступив до партії, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шістдесятих роках останні більшовики, колишні комісари, герої Громадянської війни, вимирали тут один за одним і знаходили останнє пристанище на місцевому цвинтарі. Нечисленні родичі супроводжували їх без жодної помпи по ґрунтовій дорозі, що вела до цвинтаря. Цинічні нащадки цих героїв саме цю дорогу й назвали – Ленінський шлях. Шлях цей заріс чортополохом і лопухами, як і сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однакові кам’яні квадрати з облізлим золотом стандартних написів, де начертані прізвища покійників, ініціали, роки життя і рік вступу до партії. Коли відшукаєш потрібну могилу, розгребеш колючі зарості, прочитаєш дату – член з 1905 року, мимоволі посміхнешся: цей стаж, який здавався солідним померлому, що він у порівнянні з вічністю, яка розіслалася перед ним?

Тутешні дачі, розташовані на обширних (по півгектара і більше) лісових ділянках, свого часу виглядали солідними будівлями і були цілком очевидною ознакою життєвого успіху своїх господарів, але тепер ті, які дивом зосталися непроданими і незахопленими (а такі ще є), на тлі нагромадженого новими руськими архітектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили їх колишніх хазяїв. Таки справді, sic transit gloria mundi!

Багатії, змагаючись один з одним, спорудили шикарні хороми, деякі вельми химерної форми, обгородились фортечними стінами з відеокамерами і все селище обгородили, зоставивши один вузький в’їзд зі шлагбаумом. Вдень і вночі селище охороняється зовні нарядом позавідомчої охорони і вовкодавами, що випускаються на ніч з вольєрів. Все селище скидається на табірну зону особливого режиму, прогулянки по ньому поміж стінами з обох боків породжують відчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприємність відчуття посилюється тим, що коли ви, гуляючи по дорозі, пересікаєте якусь невидиму лінію, з обох боків автоматично спалахують і направляють на вас свої промені прожектори, з’єднані з відеокамерами, які, зустрічаючи і проводжаючи вас, крутять своїми зміїними головами. Тому, коли я виїжджаю з селища, в мене виникає відчуття, що ось, вирвався на свободу.

Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елітне, дороги в ньому кошмарні, розбиті. Взимку їх ніхто ніколи не чистить, а до весни в асфальті виникають такі діри, що їздити по них без ризику можна лише на всюдиході. Ремонт доріг вимагає грошей, а зібрати їх з наших багатих жильців не так-то просто. На прохання внести певну суму деякі з них відмовчуються, а інші пишуть жалюгідні пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядає просто смішно.

Ми проїхали нашою Північною алеєю, повернули на Середню, де я уздрів згаданого вище Тимофія Семигуділова, що брів просто серединою дороги. Він – рідкість нашого селища і не лише його.

Ось його портрет: старик мого віку, крупний, на зріст під два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мішки під очима, а очі завжди запалені від ненависті до всього живого. Ходить восени у фуфайці, ялових чоботях і конусоподібній повстяній, очевидно, монгольській шапці, з великою сукуватою палицею, не зрізаною десь у лісі, а спеціально для нього обструганою, відшліфованою і покритою лаком. Палицю він носить не для додаткової точки опори, а щоб відбиватися від випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищі немає. До недавнього часу були не випадкові і не бездомні, а, я б сказав, безгоспні, але пригодовані дві, чотири, потім число їх зросло до шести. Ми, жителі селища, збирали гроші, а наші охоронці варили собакам кашу з м’ясом. Біля своєї будки вони збудували і тваринам три таких самих, тільки менших за розміром, без грубок і без телевізорів. У своїх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися від дощу, а взимку грілися з охоронцями чи в їхній сторожці чи на ґанку, а влітку подовгу лежали на асфальті посеред дороги, не боячись машин, котрі акуратно їх об’їжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситі, тому й не злі, навіть кішок не чіпали. Усіх, хто гуляв селищем, весело стрічали, виляючи хвостами, і супроводжували на невеликі віддалі. І майже всі наші мешканці до них ставилися добре, всіх знали по іменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман і Лінда. І раптом якийсь мерзотник нагодував їх отруєним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лінда вижила тому що, уявіть собі, була вегетаріанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене і підозрювали якраз Тимоху чи його дружка і нашого депутата народного Олексія Чубарова, які часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомні, на їх думку, собаки без поводків, нашийників і намордників. Причому Семигуділов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повідка часто спускає, і той раз по раз заводить гризню з іншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.