Марія Влад - Який цей світ

Васюта дивилася вбік на супротивну смерекову стіну церкви, де молоденький Христос тесав платву, а Святий Йосиф навчав його. Та дарма дівчина відводила очі то на одну, то на другу стіну старої церкви: скрізь їй ввижався Дмитро з голубим іскрям під золотими кучерями.

- Господи, відверни та заступи, - стогнала збоку Юрчиха в сирмових лискучих запасках.

Вона мала дівку-одиначку, найбагатшу відданицю на цілі Розтоки. Багачка проказувала „Отче наш" і „Богородицю", але так немилосердно, ніби вадилася, а не молилася, і все скісним оком накидала на вдовину дочку, щипаючи її то за лице, то за руки, то за ноги.

А коли вже Васюта ішла тримати фану, і її юхтові черевики скрипнули посеред церкви, багачка не стрималася і прошипіла посеред молитви:

- А Гошподи, боронь Боже, від таких безустидниць...

Жінки перезирнулися поміж собою, збиваючись із Божого на грішне, а священик пересторожливо підвищив голос, аж закашлявся: прийшли молитися чи одна одну перезирати...

Васюті дав старший брат фану жовту із позолоченими тороками з образом молодої, як сама Божа весна, Пречистої Діви Марії, і ця фана пасувала Васюті, вона вросла в ряду межи дівчатами, як молода смерічка у плаю, збоку Престолу повід мужеської половини.

Вона дивилася на зелений виноград під сонячним листом на Райських дверях, боялася на малу хвильку змилити вбік від того винограду, але виноград сіяв Дмитровим жаб'ївським кептарем у лелітках, а золоте листя разюче нагадувало Дмитрові кучері.

Бідна дівчина відганяла лихі думки, що мухами дзиґотіли коло чола, пробувала заглибитися в церковний спів, але чула лиш Дмитрів грудний голос, так добре знайомий їй з сегорішних колядників. Коли колядували нені, то Дмитро нижче всіх кланявся Лазирчучці, але дивився на Васюту, а вже як виколядували доньці і вона дрижачою рукою подала колач і п'ятку міхоноші, Дмитро перехопив той колач і під ним потиснув її за пальці але так сильно, що дівка зойкнула, а неня невдоволено проказала:

- Йди-ко, Васю, утвори широко задні двері, бо на передні буде темно виходити колядникам, та рухайси, що стоїш?..

Васюта мигнула розпростерти двері, але Дмитро і там знайшовся і таки лапнув у потемку її за лікоть, та вже так потиснув, що вона вискнула.

- Що на тебе, агій, напало, що ти йойкаєш та вискаєш, встидала би си, икий ґурский з дівков!

Коли неня згадувала ґурского або аткотрого, аби не сказати „дідька", то було без жартів, і Васюта похапцем накинула кожушину та вискочила в стайню подивитися, чи коровка не збирається положитися - вона саме в Різдво чекали телятка. Заки дівчина почистила та підстелила коровці, аби та в Різдвяні свята не скаржилася Господеві за поганий догляд, то неня відходила з гніву, лиш фоскотіла у запічку. Васюта таки було чемна дитина, послушна, відколи старого Лазирчука у Прислопі убила смерека, і вдовиця з трирічною донькою лишилася бідувати.

Лазирчучка сапала по ґаздах, громадила в Глинянім на сінокосах, аби заробити сіна на годувальницю-коровину. Узимі Лазирчучка пряла вовну - її наймали, бо так тонко і рівно ніхто не вмів прясти не лиш у Розтоках чи Ріжні, а навіть у гоноровій Білоберезці. Капчики з Лазирчуччиної пряжі пізнашно було відразу у церкві на багачках - як фабричне, і якось вона капарила, прецінь, як вдовиця, котрій, як не люди, то Бог помагає. Доньку вона не пестила, виховувала строго по-гуцульськи, при людях не хвалила, а могла і погудити за хату незаметену чи грядку недополену. Але в глибині душі безмежно любила свою бідну сиротину і тішилася її ангельським поглядом покірних карих очиць, рум'яним білим личком, чорною пишною косою: таки файну дитину дав мені Бог, коби долю добру їй післав... І страшно всердилася було на Юрчиху, коли тота закляла Васюту на долю. За пусте. Минулого літа корова вирвалася від дівчина і вхопила шульок з багаччиного городу.

- Ти вкалічіла, що не годна кавулю свою затримати?

- Не кричіть, таже оводи кусають - корова вирвалася і лиш один кукурудзок з'їла, небагато шкоди, - відповіла Васюта, хотіла, як ліпше.

- Ти ще пискуєш? Винна і пискуєш? Тобі парубки в голові, а не корова. Ади яка єс задобра, така аби тобі доля було, абес у дівках посивіла, щезни та пропади сперед мене!.. розходилася в своїй лютості багачка, аж хустка упала з голови, аж слиною захлинулася.

Васюті лишилося схилити голову і винувато потягнути Лисуню до стайні. Вона було дівчина смисловита, хоч у школу багато не ходила через нестатки, але зазвичай щовечора перед сном обдумувала прожиту днину. Вона відразу вловила, що не в качані скипів гнів багачки, то була тільки ключка, якої давно шукала Юрчиха, аби вибештати її, біданку, перед сусідами: багачку мучила ревнива заздрість, що до Васюти хилився мельників син з Ріжна. Багацький парубок віз конем мливо перед вікон Юрчишиних, а за конем ружею цвіло лице оцеї старчучки. Парубок згірдливо привітався до Юрчихи, а на її доньку-одиначку, що сапала з мамою бараболю, і не глянув, дарма та показала усі свої жовті зуби легіневі. Він зумисне так повівся, аби довести Васюті, що він ні на котру, крім неї, не дивиться. Юрчиха собі добре це зарубала і не могла дочекатися нагоди із себе все витрутити.