Марія Влад - Який цей світ

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.

Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство.

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

- Що ти принесла?

- Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

- Які ще черваки?

- Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

- Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

- Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

- Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

- Князю, це люди так змаліли? - не йняла віри.

- Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.

- І що буде?..

- Як не спам'ятаються, то дійде до такого, що дванадцятеро в печі будуть молотити і на черінь, як на небеса, дивитися. Іди - віднеси туда, де взяла. Та обережно, вони хоч змалілі, але люди...

Князівна пішла, як велів тато. І в своїй задумі вже виглядала не дівчам, а спадкоємницею престолу.

Моїй онучці Любавоньці

Ти дивишся, Серденько моє, на осінні листочки і не можеш відвести погляду від їх краси. Так, дорога моя Любавонько, це неймовірно гарно. Все в позолоті, в духмяності, кожна жилка, кожен капілярик опалого листка геніально продумані. Це висока досконалість так милує твій зір, велике диво світобудови на твоїй маленькій долоньці.

Усе, що існує у Вселенній, є твором Божої доброти, образом Його краси і слави.

Тепер ти розумієш, Серденько моє, чому такий незбагненно гарний менший за твою долоньку жовтий листок?..

Відвічний Бог у своїй безконечній мудрості створив світ видимий і невидимий.

Мудрі книги ділять Божі створіння на розумні й нерозумні, з душею та без душі, єства духовні і складені з духу та матерії: Наприклад, ангели - безтілесні, чисті духом, наділені глибоким розумом і великою силою волі. Вони були покликані Богом до надприродного життя Божої благодаті. Вони знали від свого Творця про Воплочення Божого Сина з Діви Марії. Отже, Серденько моє, Господь цілком довіряв їм, ділився з крилатими підданцями найпотаємнішим. А вони?..

А вони не всі, на превеликий жаль, виправдали цю високу довіру свого Пана. Під проводом Люцифера численні з них спротивилися Божим планам, впали в гординю, повстали проти свого Господа.

Як же тяженько образили вони Боже серце, сповнене до них зичливості й довіри. Бог мусив збунтованих ангелів позбутися. Кара було страшна і вічна, бо вони не хотіли покаятися за свій гріх гордості. Вони були скинуті до пекла як дияволи. Ті, що могли собі оглядати Бога лицем в лице за одну хвилю були навічно відкинуті у бездонну прірву.