Олесь Ульяненко: Жінка його мрії

Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Всі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але нічого зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прийняв і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі і не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно виставляючи одну за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла. Так обійшов софу, потім завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували йому Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Піт щемив між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю, разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах, тонко потягнувся, знищуючи молекулу за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння хтозна за чим не більше, аніж гра, то неприємності на нього чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло густе, з запахами Лади, ринуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, то підняв голову і тихо засміявся. Це був ранок, простий собі, чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав дзвіночком. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:

– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, - сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч? - запитав він, вже напевне знаючи її відповідь, але випередив: - Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.

Прямо над ними висіла реклама: "Тепер ваша печінка витримає удар". У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, зігнувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро пересмикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула брови і засміялася лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І, значить, вона не дізналася про нього повної правди. Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого себе почувати йолопом, а просто скористайся нагодою і зроби добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а, швидше, похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищаве обличчя, намагаючись викликати у собі нудоту, бридке відчуття, але Лада скромно лежала, підтиснувши ноги. І йому стало мутно і нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, і тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і снігуронькою в куцій спідниці, обтягнутими синіми нейлоновими колготками, з золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним поставала зовсім не приємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, чи вона сприйме його, чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він помиляється - покаже час. Чи вірив він у Бога, як вірили його батьки, діди? Він любив богослужіння в православних і католицьких церквах. Десь так, як гурман смакує букетом дорогого вина. На цьому все закінчувалося, далі естетства він не рухався; також він приходив у німе, текуче і радісне захоплення від похоронів. Напевне, з тієї причини, що там були гарні жінки і вони збуджувалися. У цьому він нікому не зізнавався, але правду ніде діти - такі і подібні речі розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв перед вибором, вибір був невидимим, а тому і напевне неіснуючим. Так він собі говорив, але чи воно так насправді. Легше бачити сніжний пил за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь, відчути тепло жіночих губ і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній із церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне, переступивши якусь межу, визначив держатися одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну смугу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав точно, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той напевне просто вже ніколи не живе. У нього вливалося якесь прямо-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігуроньку і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому стало несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав до неї губами. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними тінями від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого. Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав звання майора. Дивом, але, швидше, через меткий розум він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відомо багатьом, але в тому хаосі аж до незалежності вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив - формально у західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну і говорити нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це потвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось трохи образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну і розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказали довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі разом з ним кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все - у що він ще від шкільної парти вірив і знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте частіше зимового дня його несподівано застукувало у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього і тихо шепотів над вухом паскудненьке дешеве словечко: "Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок..." Тут він двоївся. Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував тим принципам, що коли став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви разом із хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім зараз не зрозумілим шляхом.