Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

– Скільки...

– Там видно буде... - вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на нього свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.

– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, - сказав він.

– А тобі яке... - вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. - А скільки...

Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.

– Це для початку, - не дав прийти їй у захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ними хмуро світив ліхтар.

Звичайна кімната у теплих тонах з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Не знати чому, зовсім не передбачено перед ним почав виникати образ жінки. Можливо, то була Лада, а може, і ні. Але все скінчилося, вирішив він. Принаймні цього дня. Дівчина встала і пішла на той бік кімнати, а він заворожено спостерігав за її голим тілом. Зараз було одне бажання - заплющити очі. Більше нічого. Але, на свій подив, це бажання йому ніяк не виходило виконати. Він дивився на дівчину. Вона випила, потім за-кинула голову надто високо, видихнула, показуючи, що все напевне закінчилося і все було не так погано, чи ще щось на не зрозумілій йому жіночій мові. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь, вихід з пастки, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, підійшов до дівчини, що сиділа і курила свою смердючу, так, похітливу папіросочку. І вона сказала, дивлячись в його припухлі щілини очей:

– Ти брудна тварюка. Я краще піду.

Він здивувався, принаймні зараз, бо нічого такого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожено, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива - пляшка горілки. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.

– Ти нікуди не підеш, - сказав він і додав: - Тому, що не хочеш.

– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую. Давай домовимося: я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, - сказала вона.

– Я... - далі він не знайшовся. - Ти не так подумала, - швидко затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг.

– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню...

– Діду Морозу, - вирвалося у нього.

– Ага, - сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду смарагдових очей. - Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.

І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не відповість і тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого опертя, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх випити.

Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, - сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку "Смірновської", налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? - відповів його коханець, високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.