Юрон Шевченко - Бермуды

Я стал встречаться с другой девушкой. Ее тоже звали Лена. Накануне нашей свадьбы я участвовал в групповой выставке в Site des arts и сделал все возможное, чтобы в Париж мы поехали вместе. Когда мы гуляли по городу, Леночка попросила отвести ее на Эйфелеву башню. Я снова стоял на смотровой площадке и, волнуясь, рассказывал ей о великом городе. «Посмотри, любимая, вон дворец Инвалидов, а вон видишь небоскреб – это башня Монпарнаса». Я мельком глянул на нее и чуть не подпрыгнул, она, наклонив голову вниз, рассматривала крошечных людишек, потом плюнула. Вернувшись в Киев, я забрал заявление из ЗАГСа.

– Я хорошо их понимаю, – вставился Коляныч, – однажды на Кавказе я мочился в пропасть и испытал неземное космическое чувство.

– Третью девушку… – начал было Шурик.

– Третью девушку, – снова перебил Коляныч, – тоже звали Лена.

– Откуда ты знаешь? – улыбнулся Шурик.

– Из твоего рассказа я понял – это твоя специализация.

– Мы жили с ней гражданским браком два года. Я собирался легализовать наши отношения и предложил пофантазировать, как бы она повела себя, если бы после свадьбы мы поехали в Париж. Лена начала фантазировать: «Ну, в первый день обзорная экскурсия с посещением Эйфелевой башни». Я напрягся. «Я, конечно, посмотрела бы вниз и плюнула». Связь с Леной-3 тоже прервалась. Как только я перебрался на Бермуды, жизнь стала налаживаться. Появились заказы, выставки, роман бурный завел на стороне. Только тут, на Бермудах, я обрел уверенность в себе и внутренний покой.

– Хорошо, ну а вы как сюда попали, – спросил Свенсен крепыша Геника.

Геник, чуть задумавшись, включился в беседу.

– Якби не Бермуди, я вже давно, мабуть, строк мотав би.

– Это почему? – удивился Свенсен.

– Я ж родом з СССР. Все началось у старших классах. Була така в нас Всесоюзна ігра в войну, «Зарніца» називалась, так ми всім школьним кодлом готовились к войне. Военрук нас зашугав превентивним американським термоядерним ударом. У нас же під городом стратегический аеродром. Так він так и сказав: «Пацани, ми под раздачу попадаем первими, Москва и ми». Но самоє большоє впечатленіє осталось від його рассказа про ядерну зиму. Думаю: «Ні хєра сєбє ситуація». Побалакав з батьком, розказав йому все, потом кажу: «Па, давай оборудуєм подвал – ми якраз получили участок на Бермудах». Він мені каже: «Я в принципі не протів». Так ми ціле літо проколупались, но здєлалі на совість. Вгризлися в землю на восім метров, кругом желєзобетон. Стени нержавейкою обшили. Купили запас мінералки на нєсколько лєт. И только послє етого всі оці емікси і першингі стали мені до сраки. Но тут новая проблема. Перейшов я в девятий клас. Глянув на мене батько и каже: «Одного я боюсь, Генка, щоб ти не сів». Я спрашую: «Чого це, па, ти таке кажешь, типун тобі на язик?» А він об’ясняє: «А тому, Генка, шо ти пішов у нашу породу, у нас всі були здорові, як бугаї». Оце він сказав – в той же день пішов я провожать дєвочку на Сорочинці. А тут якраз почались разборкі между Сорочинцями и Квашенцями. На мосту встречают нас два дибілкуватих пацана. Одному двадцать пять, другому двадцать три, я їх в ліцо, конечно, знал. Вони мені кажуть: «Мєряєш спічечним коробком мост і ідеш провожать дальше, отказуешся – получаєш в диню і топаєш додому. А ми самі твою подружку проведем. Вибирай». И главноє, вони ж не оставляют мені выбора. Я кажу: «Ребята, може сьодня не надо, завтра пожалуста, виставляйте хоч полгорода. Я выставлю четирє человека. Пока я предлагав нормальние условія, младший дав мені пощечину. Я механіческі його переєбав, а він якийсь легкий був чи хер його знає. Короче, пацан перелітає через перила, превращаєтся в бетмана и планірує в рєчку. А у мене очко ходуном ходе – убив чи не убив. Тут другий каже, ах ти ж, гад, і на мене. Пришлось йобнуть і його. Я із послєдніх сил старався, шо б не сильно. Він перескочив проєзжу часть моста, обняв перило і затих. Думаю, от люди пошли. Вам у шахматний кружок ходить, а воно биться лізе. На другий день заходить в класс директор з якимсь мужиком і до мене: «Оце, Геночка, батько тих мальчиков, шо ти вчора поклав в травматологію по скорой. А я думаю: «слава Богу, живи шахматісти!». А сам мовчу. А той мужик каже: «Я нічего. Только хотєл посмотреть на девятиклассника, який двум десантнікам морди понабівал». Оце з того времені я став бздіть зони. Воно ж як тільки комусь замєчаніє зробиш, тут же получаєтся якесь члєновредітєльство. Я даже батька колись поспитав: «Па, шо робить?» Він мені посовєтував: «Генка, старайся ізбєгать прямого контакта». І ізбєгал. Ізбєгал, потом одному авторитету разбив хавальнік об дом. Він подлєчився, потом собрал человек сорок со всього кутка, нашли вони мене одного і ганяли цілий вечер, єлє я в хату вскочив. Кажу батьку – так и так, па». А вони осмєлєлі, почали камні кидать, матюкаються під вікнами. Виходить батько і питає, шо за шум, синкі. А той авторитет каже: «Пришли ми, старий, за твоїм синочком, хана ему. Лучше по-хорошему отдай нам його, а то щас хату перекінем». Батько так спокойно каже: «Счас, секундочку». А в нас у сінях усігда топор стояв на всякий случай. Батько його взяв, виходить і до авторитета. Як махнув, той єлє успєл голову убрать. Сокира свиснула в сантіметрє от шнобеля. Так ті пацани, все це побачили, ногі в рукі, і як дернули. На всю жизнь забули, гдє я живу. А той главний виєхал в неізвєстном направленіі і сказав своїм дружкам: «У нас не город, а хер зна шо. Лучше я в другом месте авторитетом буду». Всіх тих пацанов я запомнив. И ми з Бліном їх понаходили і понаучували правдє жизні. Остався послєдній. Ловив я його місяця чотире. Він, падлюка, як Фігаро. Ми с Бліном в кіно, він в ресторан, ми в ресторан – він на танці. Блін каже мені – ми як малолєтки сіпаємся. Пошли до нього додому. І там дожидемся. Узнав я по своїм каналам адрес. Прийшли, поднялися на четвертий етаж. Блін питає, – тут будем ждать чи зайдьом. Я разнєрвнічался – столько времені поклали на якогось козла. Ударив кулаком по замку, а ті двері – одно название, двп сплошноє, вискочили вмєстє з одвірком. Заходимо в комнату – там його родітєлі дивляться телевізор і чай пьют, батько мене як побачив – упав в обморок. Не вспів бублик прожувать, він так і стирчав у нього з рота. Мнє його так жалко сразу стало. Мать поблєднєла, трясеться от страха и спрашивает: «Вам кого, молодые люди»? А я питаю: «Галя дома?». А вона: «Тут такая не проживает». Тогда я єй говорю: «Извините, ошибся адресом» і ушов. Це був первий і послєдній раз, когда пацан нє отвєтіл за базар. На мене ще Блін долго обіжався.