Надія Гуменюк - Вересові меди

– Не бу’, Тимоше! Не бу’!

Дана прибрала з обличчя усмішку, кресонула по Тимошеві карим із зеленкуватими іскринками поглядом. Степцьо! Їй-богу, Степцьо! Такий же хазяйновитий, такий же практичний, ніде нічого не прогавить, не упустить, з усього хосен мусить мати. Геть, як його дід. Це ж він міг би бути і її внуком.

Ні-ні, скрипіння їй ніскілечки не заважає і рубати осокора вона не дозволить. Ні сьогодні, ні завтра, ні тоді, як поїде з села. Хай Тиміш зап’є холодною водою свої лісорубські та бізнесові наміри.

А чого б їй той осокір заважав? У неї самої час од часу також щось поскрипує – то коліно, то лікоть, то плече. У її віці це неминуче. От і доскриплять собі якось разом із деревом.

Вийшла на подвір’я, завела так незаслужено ображену рудим Степцьовим Тимошем свою блакитну «ластівоньку», погладила її по лискучому капоту, поставила на сидіння поруч з кермом великого круглого кошика.

Тиміш знов – як Пилип з конопель:

– Куди це ви-те зібралися з таким кошичиськом? Мо’, по гриби? Ходили мої хлопці вчора, кажуть – ніц нема, сухо вельми у лісі. Але такі, як ви-те… Ну-ну, казав сліпий, побачимо…

Автівка м’яко виїхала з подвір’я і взяла курс на поле. Там, ліворуч від грунтової дороги, – маленький острівець, наче охоплений полум’ям. То верес. Дана давно пантрувала, коли він зацвіте. Діждатися не могла. А вчора глянь – вибухнув червоно-малиновим цвітом. Ну, тепер можна нарвати і вже вирушати з села до міста.

Залишила машину на дорозі, підійшла з кошиком до вересових кущів, зразу після жнив упритул обораних трактором. Казав Тиміш, цієї осені їх мають повністю викорчувати. Пробували позбутися уже не раз, але живучий верес все одно проростає і хоч кількома кущиками, але зацвітає посеред поля. Колись тут були справжнісінькі зарості, а посеред них стояла Димчина хата. Тепер – тільки маленький горбок на її місці. Присіла на нього, погладила долонею ще по-вересневому теплу землю, підставила обличчя під лагідні промені, заплющила очі.

– О, прекрасна незнайомко! Чи ці дивовижні квіти постелиш ти замість перини на ложе коханого свого? Як же м’яко і солодко спати буде йому!

Дана озирнулася. На стежці у позі декламатора з піднятою над головою правою рукою завмер невисокий худорлявий хлопець. Русявий, з довгим волоссям, одягнутий не по-тутешньому: світлі парусинові туфлі, сірі штани, біла маринарка [5] Маринарка – піджак (полонізм). нарозхрист, під нею – тонка лляна сорочка з дрібненьким синім орнаментом біля горловини. Ніби на панича схожий. Але ж ні – панич полотняної маринарки не зодягне, он у їхнього Михалка Косінського всі костюми тільки з дорогого сукна. Та й щоб дженджуристий Косінський-молодший біля хутора пішки ходив і ще й отак-от з кимось заговорив…

Ні, не з паничів, мабуть, цей задирака. Але й не сільський, не тутешній. Цікаво, звідки ж він прийшов? Ба ні, не прийшов, а приїхав – он позаду нього, на узбіччі польової стежки, лежить ровер [6] Ровер – велосипед (полонізм). : колеса з нікелевими спицями ще повільно крутяться, масивний круглий дзвінок на рулі виблискує, як люстерко, ловить сонячне проміння і відбиває його просто Дані в очі.

«Його дзеленчання за кілометр гусей розлякало б. А цей роверист не посигналив, отже, підкрадався тихцем, щоб я не почула. Може, ще й підслуховував, як я співаю», – подумала Дана і зразу ж зашарілася, перекинула через плече пшеничну косу, обсмикнула підіткану зелену спідничку, сховала під нею засмаглі круглі колінця.

Хлопець перевів веселий синювато-сірий погляд із Дани на кошики, вже наповнені дрібними квіточками. Ніби порівнював, що ж воно яскравіше – цвіт у кошиках чи рум’янці на дівочих щоках.

– Це… верес. Для Димки, – пояснила Дана ніяково.

– Для Димки? Хто така Димка? Ваша чарівна корова, яку годують квітами, щоб давала рожеве молоко? – сяйнув білозубою усмішкою незнайомець.

– Яка ще корова? – Дана нарешті оговталася. – Димка – то жінка. Взагалі то вона Домка Калапуша, але в нас усі звуть її Димкою.

– І навіщо ж Домці-Димці Калапуші стільки цвіту? Що вона з нього робить? Квіткове сіно для своєї корови?

– Тю на вас! І чого ви-те до нещасної корови вчепилися, як реп’ях до хвоста? Та й немає у Димки корови. А з вересового цвіту вона мед робить.

– Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!

– У нас усе знають! – випалила гонорово.

І чого це він так дивується? Ніби Дана сказала йому про небесних прибульців, які спустилися на землю, поселилися в їхніх Туричах і живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона підхопила кошики і повернулася, щоб іти до Димчиної хати. Але хлопець вихопив їх у неї.