Надія Гуменюк - Вересові меди

Анциболот на ровері – це, звісно ж, Федір. А то ж хто! Але чого це він знов приїхав? Ще ж і місяця не минуло, як вакації закінчилися. І головне: чи приїхав з ним Юрко?

Від самої тільки думки, що Юрко у селі, Дану наче приском обдало. Розстебнула кофтину, обмахнула рушником розпашіле обличчя. А за вікном – дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзень-дзелень. А щоб тобі, Лесику-Телесику! Вибігти б, запитати, але ж мама – Дана це точно знає! – від хати очей не відводить. Тільки побачить, зараз же кине копачку і прибіжить. Вона чогось аж нетямиться, як побачить Федора. Каже, той городський «спудент» ще поговір по селі пустить своїм залицянням. А нащо воно їм? То кавалєр – на один шпацєр. В місті такі вольності, мо’, й звичні, але то в місті. А нам такого не треба, ми люди сільські, серйозні.

Може, Федір і справді підбиває клинці, а може, він так з усіма заграє – така вже вдача у нього весела. Дана після тієї зустрічі біля Димчиного хутора якось хутко до нього призвичаїлася, з ним їй легко і просто, біля нього вона за словом у кишеню не лізе. Але перед очима – тільки Юрко. Тільки Юрко… Відтоді, як побачила його у Бондаруковій клуні, тільки про нього й думає.

Федір, пардон, Теодор, грав Возного. Ну який з нього Возний? На цю роль годився б хтось старший, трохи грубший і поважніший. А от Юрко – справжній Петро. Чорнявий, кароокий, та такий високий, та такий ладний і видний! І співав гарно. Дана уявляла себе поруч з ним. А чого? Хіба вона не могла б вивчити слова Наталки? А заспівала б навіть краще, ніж та актриса з дивним іменем Тала. Бо хоч Тала і вродлива, але ж уже не дуже молода, та що там – не дуже молода, по правді кажучи, таки застара як для Наталки, та й голос сируватий, низькуватий. Хіба б Наталка так співала? Та її дзвінкий голосочок мав би аж до неба здійматися!

Туди Дана йшла з Оленкою Машлаєвою. Але назад Оленка зі своїм Грицьком поверталася, а Дану самі пани артисти взялися провести. Так і йшли: справа – Юрко, зліва – Федір, а вона посередині. Федір так і норовить то плечем притулитися, то за лікоть взяти, то на талію руку покласти. Вона від нього відштовхнулася, хитнулася у другий бік – і просто на Юрка. Спалахнула, відсахнулася і щоб приховати ніяковість, дала штурхана «провокаторові». Федір побіг, вона – за ним. А Юрко тільки дивиться, як вони сміючись борюкаються. І що у нього на думці – спробуй здогадайся.

Хлопці розказували про театр. Ні, цей, що приїхав у Туричі, не їхній. Вони з іншого, молодіжного, аматорського. У ньому грають переважно студенти, хоч і деякі випускники університету теж зосталися, і кілька молодих учителів приходять. А цей – справжній, професійний. Належить він полякові Яну Загурському, еге ж, тому самому чоловікові, що Виборного грав. Ні, він не такий уже й старий, то грим йому років додав – і лисина, і вуса. Хоч, звісно, вже й не першої молодості.

Вони в цьому театрі вперше. Загурський знається з усіма театрами на цих теренах, часом обмінюється з ними акторами. Недавно кілька його людей виступали у Луцьку, на прем’єрі «Наталки Полтавки», яку там також поставили. Зараз це дуже популярна вистава – її всі стараються мати в репертуарі. А ось тепер троє його акторів залишилися у Львові, Загурський же взяв на підміну два молоді обдарування – Юрка Гориславця і Теодора Лесика. Вочевидь, хотів приглянутися на перспективу, чого вони варті, а виступ у селі не такий відповідальний, як у місті, на справжній сцені. Та й дуже вже Юрко просив приїхати в Туричі – хотів, щоб мама його побачила, як він Петра грає.

Дана досі була переконана, що акторами, тим більш мандрівними, стають тільки бідаки і диваки. Так колись сказав панич Михалко Косінський. Дана забула, з якого саме приводу це було мовлено, але й досі пам’ятає його саркастичну усмішку. А не такий він уже й розумний, той Михалко! Може, й справді треба бути диваком, щоб бродити по всій Речі Посполитій з одним бажанням – грати, хоч на якій-небудь сцені, але грати. Та, виявляється, не тільки бідаки стають акторами. Ян Загурський – із досить заможної польської родини, яка володіла чималими маєтностями. Тож після смерті батьків йому і двом його сестрам дістався солідний спадок. Ян і дві його сестри могли триматися разом, продовжувати родинний бізнес і спокійнесенько тратити гроші, які він дає. Але вони вирішили по-іншому.

Ян продав виробництво і розділив гроші на три рівні частини. Одна сестра одружилася з американцем і виїхала з ним за океан, щоб розпочати там свою справу. Друга купила ткацьку фабрику в Ліоні. А Ян вклав свої гроші у мандрівний театр і тепер їздить з ним від воєводства до воєводства.