Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Ми могли б.

Ми могли б.

Я втратила тебе, Ґете, через те, що була відчайдушно, відчайдушно закохана.

Я думаю про те, як згоріли мої Брехуни, про останні хвилини їхнього життя, як вони задихалися димом, як зайнялася їхня шкіра. Як боляче їм було.

Волосся Міррен у вогні. Тіло Джонні на підлозі. Кисті Ґета, обпалені кінчики пальців, руки поглинає полум’я.

На долонях написані слова.

На лівій: «Ґет». На правій: «Кейденс». Моїм почерком.

Я плачу, бо я єдина, хто вижив. Бо мені доведеться прожити життя без Брехунів. Тому що їм доведеться пройти те, що на них чекає, без мене.

Я, Ґет, Джонні та Міррен.

Міррен, Ґет, Джонні та я.

Ми були тут цього літа. І водночас нас не було. Так і ні.

Це моя провина, моя провина, моя – але попри це вони люблять мене. Незважаючи на собак, на мою дурість і пафосність, на наш злочин. Незважаючи на мій егоїзм, незважаючи на моє ниття, незважаючи на мою бісову удачу бути єдиною, хто вижив, і незважаючи на мою нездатність це оцінити, тоді як у них – у них немає нічого. Нічого, окрім цього останнього літа разом.

Вони сказали, що люблять мене. Я відчувала це в Ґетових цілунках.

У тому, як сміявся Джонні.

Міррен навіть прокричала це в морську далечінь.

Я ДУМАЮ, САМЕ ТОМУ вони й були тут. Тому, що були мені потрібні.

МАМА СТУКАЄ У ДВЕРІ моєї кімнати і кличе мене. Я не відповідаю.

За годину вона стукає знов.

– Пустиш мене чи як?

– Йди геть.

– Це мігрень? Просто скажи.

– Це не мігрень, – відказую я. – Це інше.

– Я люблю тебе, Кейді.

Відколи я захворіла, вона весь час це повторює, але тільки тепер я розумію, що вона має на увазі: «Я люблю тебе, незважаючи на своє горе. Незважаючи на те, що ти несповна розуму. Я люблю тебе попри свої підозри щодо тебе».

– Ти ж знаєш, що ми всі тебе любимо? – кричить вона з-за дверей. – Тітка Бесс, і тітка Керрі, і дідусь, і всі ми? Бесс готує чорничний пиріг, який ти любиш. Витягне його за півгодини. Можеш ним поснідати. Я в неї спитала.

Я встаю. Підходжу до дверей і відчиняю, виглядаючи у щілину.

– Передай Бесс від мене «дякую», – кажу я. – Але я не можу прийти просто зараз.

– Ти плакала.

– Трішки.

– Ясно.

– Пробач, я знаю, що ти хочеш, аби за сніданком я була з вами в будинку.

– Не треба вибачатися, – каже мама. – Правда, Кейді, це не обов’язково.

ЯК ЗАВЖДИ, у Каддлдауні не видно нікого, поки мої ноги не стукотять по сходах. Тоді біля дверей з’являється Джонні, обережно ступаючи по битому склу. Побачивши моє обличчя, він завмирає.

– Ти згадала, – каже він.

Я киваю.

– Ти все згадала?

– Я не знала, чи ви досі тут.

Він простягає до мене руку. На дотик він теплий і реальний, але під очима – мішки, він змучений і блідий. І здається молодшим. Йому лише п’ятнадцять.

– Ми не можемо лишитися надовго, – говорить Джонні. – Це стає дедалі складніше.

Я киваю.

– Міррен найгірше, але ми теж уже відчуваємо.

– І де ви опинитесь потім?

– Коли підемо?

– Угу.

– Там, де ми перебуваємо, коли тебе тут немає. Там, де ми й були. Це як… – Джонні замовкає і чухає голову. – Як відпочинок. Як ніщо, коли так можна сказати. І, щиро кажучи, Кейді, я люблю тебе, я стомився до чортиків. Я просто хочу лягти і все. Для мене все це трапилося дуже, дуже давно.

Я дивлюся на нього.

– Мені так шкода, так шкода, милий мій старий Джонні, – кажу я, відчуваючи, що сльози вже стоять в очах.

– Не твоя провина, – відповідає Джонні. – Тобто ми зробили це разом, ми всі збожеволіли, ми всі мусимо відповідати. Не треба нести цей тягар, – говорить він. – Сумуй, шкодуй, але не вали все на себе.

Ми заходимо всередину, і Міррен виходить зі своєї кімнати. Я розумію, що, можливо, її не було тут до того, як я з’явилася на порозі. Вона мене обіймає. Її медове волосся тьмяне, кутики губ сухі й потріскані.

– Шкода, що я не змогла змінити нічого на краще, Кейді, – каже вона. – Мені дали один-єдиний шанс побути тут, і я не знаю, я змарнувала його, стільки брехала.

– Усе гаразд.

– Я хотіла бути людиною, яка вміє приймати, але в мені повно невитраченого гніву. Я думала, що буду правильною і мудрою, але натомість заздрила тобі і злилася на всю родину. Все переплуталося, а тепер усьому кінець, – говорить вона, ховаючи обличчя мені в плече.

Я обіймаю її:

– Ти була собою, Міррен. Більше мені нічого не треба.

– Мені треба йти, – каже вона. – Я не можу більше тут лишатися. Я йду до моря.

Ні. Будь ласка. Не йди. Не залишай мене, Міррен, Міррен. Ти потрібна мені.