Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Жовта дівчинка кашляла й задихалася біля Йонаса. Сплюнула кров йому на спину. Мама швидко стягла Йонаса з полиці. Зірвала з нього сорочку й викинула в туалетну діру. Але, схоже, користі з того не було: ми всі дихали одним повітрям. Навряд чи слиз і кров, що потрапили на сорочку, містили більше зарази.

– Ой, вибач, будь ласка, – схлипнула дівчинка. – Я тобі сорочку зіпсувала.

– Та нічого, – заспокоїв її Йонас, обхопивши свої голі груди. Плями після цинги з нього ще не до кінця зійшли. На шкірі, яка туго обтягувала ребра, лишалися рожеві цятки.

Високий – повторювач – радісно просторікував, переконаний, що ми в Америку, Америку… Я ні в чому не була переконана, крім того, що страшенно хочу бачити тата, Андрюса й рідний дім.

У третю ніч я прокинулася. Хтось мене легенько розштовхував. Я розплющила очі. Наді мною виявилися величезні очі Яніни. Над нею гойдалася лампа.

– Яніно! Що таке?

– Це Ляле…

– Поясни Ляле, що зараз спати треба, – сказала я й заплющила очі.

– Вона не може заснути. Вона каже, що жовта дівчинка померла.

– Що?

– Ляле каже, що вона померла. Ти можеш подивитися, чи в неї очі заплющені? А то мені страшно дивитися.

Я пригорнула Яніну, поклала її голову собі на груди.

– Тихенько. Засинай.

Вона тремтіла. Я прислухалася. Кашель припинився.

– Тихо-тихо. Засинай, Янусю, – я лагідно її гойдала.

Я подумала про Андрюса. Що він там зараз робить у таборі? Чи дивився він на мої малюнки? Я сунула руку в кишеню й узяла в руку камінець. Я побачила, як він усміхається, як смикає мене за шапку в хлібній черзі.

Жовта дівчинка справді померла. Патьоки крові простяглися її обличчям від кутиків рота до підборіддя, засохли. Наступного дня охоронці викинули її закоцюбле тіло з вагона. Мати з риданням кинулася за дочкою. Пролунав постріл. Щось важке впало на землю. Мати, яка сумує за дитиною, їх дратувала.

Ненависна мені колись Улюшка врятувала нас від голоду в потязі. Ми харчувалися тим, що вона дала мамі. Ділилися з іншими. Я намалювала широке лице Улюшки, пасма чорного волосся навколо, попри рух вагона намагаючись вести лінії акуратно.

Він води й сірої баланди з відер ніхто не відмовлявся. Ми їли жадібно, облизуючи долоні, обсмоктуючи брудні пальці. Мама Яніни часто спала. Я, попри втому, ніяк не могла заснути. Мене все будив гуркіт, галас і рух потяга. Я сиділа й гадала, куди нас везуть і як повідомити про це тата.

Яніна поторгала лисого за плече.

– Я чула, що ви – єврей, – сказала вона.

– Таке, значить, чула? – відказав той.

– Це правда? – спитала Яніна.

– Так. А я от чув, що ти – мала проноза, це правда?

Яніна замислилася:

– Ні, я так не думаю. А ви знаєте – Гітлер із фашистами можуть убивати євреїв? Мені мама сказала.

– Твоя мама помиляється – Гітлер уже вбиває євреїв.

– Але чому, за що? – спитав Йонас.

– Євреї – це такі собі відбувайла за всі проблеми Німеччини, – сказав лисий. – Гітлер вважає, що відповідь на все – расова чистота. Дітям такого не зрозуміти.

– То вам краще тут з нами, ніж у німців? – спитав Йонас.

– Ти думаєш, я б це вибрав? Хоч під Гітлером, хоч під Сталіним – а ця війна нас усіх доконає. Литва опинилася між двох вогнів. Ви чули, що той чоловік сказав. Японці бомбили Перл-Гарбор. США, мабуть, уже союзники СРСР. Годі розмов. Помовчте, – сказав лисий.

– Ми їдемо в Америку, – казав повторювач. – В Америку.

Минув тиждень, серед ночі потяг зупинився. Пані Рімене побачила знак із написом «Макаров». Нас вигнали з вагонів. Вільне повітря кружляло навколо мого обличчя – чисте, свіже. Я вдихала носом і видихала ротом. Охоронці спрямували нас до великої будівлі в сотні метрів від нас. Ми повитягали свої брудні речі з вагона. Мама впала на землю.

– Швидко підійміть! – сказала пані Рімене, роззираючись, де охоронці. – Коли вони можуть пристрелити матір, яка плаче за дитиною, то жінку, яку ноги не тримають, можуть теж!

– У мене все буде добре. Я просто втомилася, – запевняла мама. Ми з пані Рімене підтримували її. Йонас тяг наші речі. Коло будівлі мама знову спіткнулася.

– Давай! – підійшли два енкаведисти з гвинтівками. Мама занадто повільно рухалася.

Вони крокували в наш бік. Мама випросталася. Один з енкаведистів плюнув на землю. Інший подивився на неї. У мене все в животі так і впало. Крецький! Він їхав з нами.

– Ніколай! – спроквола сказала йому мама.

Крецький показав в інший бік. Пішов до іншої групи людей.

Будівля була величезна – якийсь гігантський сарай. Тут, певно, зібралася тисяча людей. Ми так стомилися, що навіть не говорили. Просто попадали на землю на свої торби. Мої м’язи розпружилися. Земля була така приємно стійка – немовби піді мною хтось вимкнув метроном. Уже більше не рипіли рейки. Я обійняла валізу з «Домбі і сином». Було тихо. Ми полягали на наше ганчір’я і поснули.