Эмма Донохью - Кімната

Вдихаючи чарівні запахи, ми без кінця-краю чекаємо, доки спечеться мій торт. Коли торт остигає, ми робимо для нього сніжок, проте зовсім не холодний, як справжній сніг. Це цукор, розчинений у воді. Ма обмащує ним торт зусібіч.

— Тепер прикрась його зверху шоколадом, а я помию посуд.

— А хіба ми маємо шоколад?

— Ага, — каже вона, витягаючи маленький пакетик і трясучи ним — шух-шух-шух. — Я відклала з недільного подарунка три тижні тому.

— Ну, ти й хитрюга, Ма! Де він лежав?

Вона проводить пальцями коло рота, ніби бере його на замок:

— Ану ж мені знову знадобиться схованка?

— Ну, скажи!

Ма більше не всміхається.

— Не кричи, мені від крику болять вуха.

— Скажи мені, де твій сховок.

— Джеку...

— Мені не подобається, що в нас є сховки.

— А що тут такого?

— Зомбі.

— А!

— Або людожери чи вампіри...

Ма відчиняє Шафку і дістає звідти коробку з рисом. Вона показує мені темну діру.

— Отут-о, я ховала шоколад, разом з рисом. Зрозумів?

— Зрозумів.

— І нічого страшного тут немає. Можеш будь-коли перевірити сам.

У пакеті п’ять шоколадок — рожева, синя, зелена і дві червоні. Коли я кладу їх на торт, барвник і сніжок вимазують мої пальці, і я ретельно їх облизую.

Але от наспів час ставити свічки, проте їх немає.

— Ти знову кричиш, — каже Ма, затуляючи руками вуха.

— Але ти сказала, що буде іменинний торт, а який же це іменинний торт, коли на ньому нема п’яти запалених свічок?

Ма важко зітхає.

— Я мала б пояснити ліпше. Ці п’ять шоколадок кажуть, що тобі п’ять років.

— Я не хочу їсти цей торт.

Ненавиджу, коли Ма тихо чекає.

— Смердючий торт.

— Заспокойся, Джеку.

— Треба було попросити свічок як недільний подарунок.

— Ну, того тижня нам потрібні були протибольові пігулки.

— Мені вони взагалі не потрібні — лише тобі! — кричу я.

Ма дивиться так, наче в мене з’явилося нове обличчя, якого їй раніше бачити не траплялося. Тоді вона каже:

— І все ж таки не забувай, що нам годиться просити ті речі, які йому найлегше дістати.

— Таж він може дістати будь-що.

— Ну, так, — каже вона, — тільки йому довелося б неабияк попріти...

— А нащо йому пріти?

— Я маю на увазі, що йому, можливо, довелося б обійти дві чи три крамниці, і це його роздратувало б. А якби він не знайшов того, що ми просили, то, цілком імовірно, ми б узагалі лишилися без недільного подарунка.

— Але, Ма, — сміюся я, — він не ходить у крамниці. Крамниці бувають лише в Телевізорі.

Вона жує губу, а потім дивиться на торт.

— Ну, вибач, я гадала, що шоколадки теж зможуть правити за свічки.

— Дурненька Ма.

— Тупоголова, — ляскає вона себе по лобі.

— Безклепка, — кажу я ніжно.

— Наступного тижня, коли мені буде шість, спробуй дістати свічки.

— Наступного року, — виправляє мене Ма. — Ти хотів сказати: наступного року.

Її очі заплющені. Часом вони склепляються, і тоді Ма мовчить аж цілу хвилину. Коли я був маленький, то думав, що в неї сіла батарейка, як одного разу в Годиннику, і нам треба буде просити як недільний подарунок нову.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, — каже вона, розплющуючи очі.

Ма відрізує мені здоровецький шматок торта, а я, коли вона відвертається, цуплю всі п’ять шоколадок — дві червоні, рожеву, зелену й синю.

Ма вигукує:

— О ні, ще одна пропажа! Як же це сталося?

— Ти вже ніколи не взнаєш, ха-ха-ха, — відповідаю я голосом Шахрая з мультику про Дору, коли той щось у неї краде.

Я беру одну червону шоколадку і підношу до рота Ма; вона хапає її передніми зубами, не зовсім ще гнилими, і, всміхаючись, хрумає.

— Дивись, — показую я їй. — У моєму торті лишилися вм’ятини там, де були шоколадки.

— Схожі на кратери, — каже Ма і кладе свій палець в один з них.

— Що таке кратери?

— Це такі діри, де щось сталося. Наприклад, виверження вулкана, вибух чи ще що.

Я кладу зелену шоколадку назад у кратер і рахую:

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один — бум!

Шоколадка злітає в Космічний Простір і потрапляє простісінько мені в рота. Мій іменинний торт — найліпша річ, яку я їв коли-будь.

Ма не хоче більше їсти. Дахове Віконце вбирає в себе все світло і стає майже чорним.

— Сьогодні весняне рівнодення, — каже Ма. — Я пам’ятаю, що того ранку, як ти народився, так казали в Телевізорі. Того року в березні також іще лежав сніг.

— Що таке рівнодення?

— Це такий день, коли кількість темряви дорівнює кількості світла.

Через торт дивитися Телевізор уже надто пізно. На годиннику — восьма тридцять три. Викот мало не відриває мені голови, коли Ма стягує з мене жовту кофту з відлогою. Я вдягаю свою спальну футболку і чищу зуби, а Ма тим часом зав’язує мішок зі сміттям і кладе його біля Дверей разом з нашим списком, що його написав я. Сьогодні в ньому таке: «Будь ласка: макарони, сочевиця, тунець, сир (якщо не дуже багато $). Джек. Дякую».