Эмма Донохью - Кімната

— Ну, не знаю...

— У будні там не дуже людно.

Діна дивиться на мене і не всміхається:

— Джеку, хочеш заїхати в пасаж у візку? Лише на кілька хвилин.

— Так, дуже хочу.

Я їду позаду і стежу, щоб Бронвін не випала, бо я її старший брат, як Іван Хреститель для Ісуса. Я силкуюся пояснити їй це, але вона мене не слухає. Коли ми під’їжджаємо до дверей, вони розчиняються самі собою зі звуком non , і я мало не падаю зі страху, проте Павло каже, що в них умонтовано маленькі комп’ютери, які подають один одному сигнал, тому нема чого боятися.

Усередині все надзвичайно яскраве й величезне. А я й не знав, що в приміщенні може бути так само просторо, як і в Зовні. Тут навіть ростуть дерева. Я чую музику, проте музикантів з інструментами не бачу. Та найдивовижніша річ — це сумка з Дорою. Я злізаю з візка, щоб торкнутися її обличчя. Вона всміхається мені й танцює.

— Дора, — шепочу я їй.

— О, Бронвін теж колись захоплювалася нею, — каже Павло. — А тепер вона вподобала Ганну Монтану.

— Ганна Монтана, Ганна Монтана, — співає Бронвін.

Сумка має лямки. Вона схожа на Рюкзак, тільки спереду на ній — Дорине обличчя. А ще в сумки є ручка. Коли я беруся за неї, вона видовжується. Мені здається, що я зламав сумку, але вона котиться по підлозі. Це сумка на коліщатах і водночас рюкзак. Неймовірно!

— Подобається? — питає мене Діна. — Ти хотів би носити в ній свої речі?

— Може, іншого кольору, не рожеву, — каже їй Павло, а потім звертається до мене: — Тобі подобається оця, Джеку? Крута, чи не так?

Він простягає мені сумку з Людиною-павуком.

Але я міцно обіймаю Дору. Мені здається, що вона шепоче мені: «Ола [14] Привіт! (ісп.). , Джеку».

Діна намагається забрати в мене сумку, проте я не віддаю.

— Не хвилюйся, мені треба заплатити за неї отій жінці. Я поверну її тобі за дві секунди...

Однак це забирає не дві секунди, а тридцять сім.

— Ось де вбиральня, — каже Павло й біжить туди.

Продавчиня загортає сумку в папір, і я більше не бачу Дориного обличчя. Завинуту сумку жінка кладе у велику картонну коробку, і Діна простягає її мені, тримаючи за мотузку, якою вона обв’язана. Але я витягаю Дору і просуваю руки в лямки — вона на мені. Я несу Дору — ура!

— Що треба сказати? — питає мене Діна.

Я не знаю, що треба сказати.

— Ганюня сумка Бонвін! — вигукує Бронвін.

Вона розмахує прикрашеною блискітками сумочкою, з якої на мотузочках звисають сердечка.

— Так, люба, але в тебе вдома ціла купа гарних сумочок.

Діна відбирає сумку в доньки, Бронвін кричить, і одне з сердечок падає на підлогу.

— Невже не можна хоч раз обійтися без пригод? — обурюється Павло, що вже повернувся з убиральні.

— Якби ти був поруч, то відвернув би її увагу, — каже йому Діна.

— Ганюня сумка Бо-о-о-о-о-онвін!

Діна садовить доньку у візок.

— Ходімо.

Я піднімаю з підлоги сердечко, кладу його в кишеню, де лежать інші мої скарби, і йду поруч з візком.

Тоді я передумую і перекладаю всі свої скарби в передню кишеню сумки з Дорою — в ту, що застібається на змійку. Черевики натерли ноги, і я їх знімаю.

— Джеку! — кличе мене Павло.

— Не викрикуй його ім’я, забув? — мовить Діна.

— О, справді.

Я помічаю велетенське дерев’яне яблуко:

— Воно мені подобається.

— Приголомшливе, чи не так? — озивається Павло й питає Діну: — Що, як купимо Ширел цього барабана?

Вона закочує очі:

— Він може спричинитися до струсу мозку. Навіть не думай!

— Можна мені взяти це яблуко, дякую? — питаю я.

— Воно ж не влізе в твою сумку, — всміхається Павло.

Потім я бачу блакитно-сріблясту іграшку, схожу на зореліт.

— Я хочу оце, дякую.

— Це ж кавоварка, — каже Діна, ставлячи її назад на полицю. — Ми вже купили тобі сумку. На сьогодні досить, гаразд? Зараз ми знайдемо подарунок для подруги Бронвін і підемо звідси.

— Вибачте, ці черевики, випадково, не вашої старшої доньки? — питає якась старенька, тримаючи в руках моє взуття.

Діна витріщається на неї.

— Джеку, друзяко, що сталося? — питає Павло, показуючи на мої шкарпетки.

— Дуже вам дякую, — каже Діна, забираючи в бабусі черевики, а тоді стає навколішки, по черзі засуває мої ноги в правий та лівий черевики і цідить крізь зуби до Павла: — Ти й далі називаєш його на ім’я.

Цікаво, що не так з моїм ім’ям?

— Вибач, вибач, — мовить Павло.

— А чому вона сказала «вашої старшої доньки»? — питаю я.

— Через твоє довге волосся і сумку з Дорою, — пояснює Діна.

Старенька зникла.