Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Не маю жодних сумнівів. Учора вона згадувала Харків двадцять восьмого року. Справді повірити важко: двадцять восьмого року минулого століття! Інна Максимівна пам’ятає готель, де вони тоді жили з мамою, батьком та старшим братом, і сусідів по коридору пам’ятає, ігри в готельному дворі та як мама виплітала їй маленькі кіски. У цих розповідях усе залишилося на своїх місцях: назви, імена, дати. Жінка їх пам’ятає лише тому, що це було дуже давно. Моя цікавість її надихає, додає красномовства, але вона остерігається видатися нав’язливою, тому зупиняє себе коротким: «А!» – з одночасним помахом руки. Облишмо , напевно, означають ці вигук і жест, що вже там говорити! Коли їй було п’ять років, через той двір проходили цигани, і дівчинка-підліток, озирнувшись та затримавши на дітях проникливий погляд, тицьнула на неї пальцем і сказала: «А ти проживеш дев’яносто років».

– Що це було? Здатність побачити майбутнє чи вміння його запрограмувати? – міркує Інна Максимівна, відклавши газету. – Хай там як, у найважчі часи я собі говорила: «Я проживу дев’яносто років». Це було як дитяча гра: чик-чирик, я у хатці… А! – відкрита долоня, помах руки, поплямленої старечою гречкою. – Коли мені нарешті виповнилося дев’яносто, я змінила платівку. І тепер кажу: я прожила до дев’яноста років, а далі як вийде.

Інна Максимівна делікатно відчуває момент, коли варто зупинитися, вона не втомлює розмовами. Та й говорить не стільки про себе, скільки про свій час. Вона взагалі з повагою ставиться до часу. «От і новий день розпочався», – сповіщає вранці. А вечорами: «Ще один день минув, спасибі цьому дню за все хороше».

Медсестрі ніяк не вдається проштрикнути їй вену. Моя крапельниця вже наполовину порожня, рука втомилася від нерухомості, а сусідці все ніяк не можуть підключити систему.

– Попрацюйте кулачком, – робить своє медсестра, – ще… ще… Тепер затисніть. Добре.

– Ви, молоді, не вмієте радіти життю, – міркує Інна Максимівна, слухняно випроставши руку. – Рвете серце, поспішаєте, нервуєте. Навіщо? Чи варте такої ціни те, заради чого ви так квапитеся, так біжите без зупинок? Відчуваєте, як пахне скошеною травою?

Вона робить паузу, наче дає можливість перевірити. Пахне, ще й як, особливо тепер, коли зеленими ароматами завіває в палату. І веде далі:

– Сьогодні покосили кульбабки. Іра встигла чимало зібрати з-під носа газонокосарки…

З цим враженням – безстрашна донька рятує кульбабки – вона повернулася з прогулянки, її очі сміялися.

Для того щоб згадати, скільки років доньці та онуці, Інні Максимівні потрібно зосередитися. З цифрами останніх десятиліть у неї пішов розлад. До крововиливу, запевняє, пам’ять не зраджувала – вона свій інсульт називає крововиливом. «А! – коротко відмахується Інна Максимівна. – Не варто про це. За будь-яких обставин знайдуться в житті прекрасні моменти».

Тема хвороби між нами відсутня. Першого дня, познайомившись, ми поцікавилися одна в одної: а у вас що? І закрили тему.

– Набюстник! – сміється вона, шурхотить тепер вже журналом. Вона повсякчас розгадує кросворди, каже, це гімнастика для мозку, її порятунок і втіха. – Придумати ж таке: набюстник! Що це, як ви думаєте? Відповідь проста – це ліфчик. Я перевірила у відповідях!

Читати довгі тексти Інна Максимівна не може.

– Від такого задоволення довелося відмовитись! – констатує з прикрістю. – Але що зробиш! Добре, що кросворд прочитати можу. Хоча й тут іноді літери не слухаються, перекидаються на інші, маскуються та зникають, не відразу й пізнаєш, що воно таке.

– Ах, як смішно, – коротке симпатичне ги-ги. – Читаю дупа . Як?! Що таке? Як це розуміти? Дупа?! Тоді приглядаюсь як слід, а це лупа … Відчуйте різницю!

Вона сміється. Інсульт їй виставляє свій рахунок та свої обмеження, вона відповідає йому новими звичками та самоіронією, тримає під рукою це рятівне коло.

Іра приносить пиріг. Розгортає з провощеного паперу, ріже на шматочки й сидить, чекаючи на оцінку, схожа цієї хвилини на дівчинку-відмінницю. Дуже смачно. Ніби медівник, але ще смачніший. Чи то після лікарняних каш починаєш тонше відчувати смак їжі? Побачивши нашу реакцію, Іра підхоплюється, береться пояснювати: до тіста додала меду з кульбабок і в кремі той самий мед. Або ж варення, хто як називає, це одне й те ж, аби з кульбабок.

Із задоволенням спостерігає, як ми наминаємо пляцок, як тягнемо до рота нові кавальчики. Вона зараз дуже подібна на свою маму. Її обличчя світиться радістю: догодила, здивувала. Ділиться рецептами – і меду, і пляцка, перепитує, чи правильно я записала пропорції. «І не вимочуйте кульбабок, – попереджає вона, – гірка нотка має бути присутня. Без неї смак буде не той, надто солодкавий. Обов’язково має відчуватися гірчинка, у цьому суть».