Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Два голодні міщухи спостерігали, присунувшись мало не впритул до вітрини, як за склом м’ясної крамниці череватий червонопикий крамар, підв’язаний білим фартухом, різав вудженину, схилившись над хитрою машинкою: закладав у неї шинку, крутив ручку, і машинка різала м’ясо тоненькими скибками. З мармиз міщухів було зрозуміло, що їм аж носи викручувало від запаху, вони не в змозі були відвести погляди від захопливого дійства. Якийсь рух угорі, над будинком, відволік Марка – він був змушений задерти голову й навіть відступити, аби роздивитися як слід, що там за кам’яним орлом, на картуші будинку. Якась наче тінь промайнула, схоже, від кінокамери. Так от вони звідки знімають! І то, мабуть, історичний фільм. Або рекламний ролик для промоції туристичного міста.

Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок за периметром, жодного разу він не згадав про Світлану. А тут, під будинком з орлом нагорі, раптом сяйнуло: «Світлана!» І стало йому шкода, так шкода, що її немає зараз поруч, що він не може розділити з нею все, що бачить та чує, що нема кому зараз сказати: «Дивися, дивися!» І перезирнутися. Він згодом розповість їй про цю дивну прогулянку, але його розповідь виглядатиме наче вигадка або сон, Світлана слухатиме його зі своєю іронічною усмішкою, вона не повірить. А ще він подумав, що її напівжартівливі докори в його нерішучості мали-таки під собою певний ґрунт. Бо як він мав вчинити кількома днями раніше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, їдьмо нарешті! Ми ж так хотіли до Львова вдвох!

– Гей, послухайте…

Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр. Марко ступив уперед, назустріч – його відразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.

– Допоможіть, будь ласка! – прошепотіла дівчина.

Вона ледве стримувала сміх, кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.

– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно в супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтеся?

– Квест? – перепитав Марко.

– Ну квест… – протягло мовила дівчина в нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватися, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…

Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це все значить?

– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.

Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.

– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями в капелюхах із павичим пір’ям, обігнали їхній неквапний хід.

– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.

– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулася. – Наплутали щось?

Марко зирнув на неї спідлоба.

– Я не знаю про систему, – відповів. – Що це таке?

– Ви приїжджий?.. Невже не чули про систему? «Жива історія»! Береться один день з минулого, так? І той, хто в системі, може відчути на собі, як воно все було насправді, проживає годину або добу в минулому, хто як забажає. Хіба не чули? Наступної суботи буде… стривайте… це буде день із шістдесятих років. Уявляєте? Візочки з газировкою з малиновим сиропом, твіст і шейк, сукні-трапеції, краватки-оселедці… Щось там із модних страв того періоду, олів’є чи що… Шоколадні цукерки «Спартак»… Інша епоха, інше вбрання, інша музика…

– То це трюк для туристів? – Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.

– Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».

– А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?

– Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви в системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється все навколо. Але лише в зоні, тобто в центрі міста. Усе штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі – і карета перетвориться на гарбуза.