Богдан Бойчук - Аліпій II і його наречена

— Але перед віллою моєї Нареченої не було розваленої брами.

— Хто краще знає, я чи ти?! — обурився монах.

Аліпій знітився.

— Може, колись і не було там брами, але тепер напевно є. Я щойно вчора був у тому домі.

— Але коваль казав мені, що треба йти в протилежному напрямі до вілли Нареченої, в південно-західному.

— Хто, по-твому, мудріший, я чи якийсь там коваль?

— Коваль, думаю…

Та ображений монах не дав Аліпію закінчити речення й кинувся на нього:

— Ти грішнику нещасний! Ти сатанинська личино! То для тебе духовна особа дурніша за коваля!

Монах натиснув на Аліпія величезною масою свого тіла, і той ледве вислизнув через маленьку шпарину і втік.

Ідучи під гору Аліпій роздумував: все ж, у розповіді монаха була окрушина правдоподібності.

І, може, все-таки варто піти до того дому. Він пішов попри дзвіницю вниз і, дійшовши на окраїни містечка, скрутив направо і спустився в оброслий кущами й деревами яр. І справді, відразу побачив напіврозвалену браму, за якою простягалася велика кам'яна будівля, яка до половини запалася в землю. Навколо не було ніяких ознак, що там хтось жив. Аліпій відразу усвідомив, що все це не мало ніякого відношення до його Нареченої. Але цікавість потягнула його далі.

Він зайшов у браму й побачив розвалені сходи, які вели вниз. Уважно спустився тими сходами, як наказував монах, і зайшов у велику темну залу. На протилежному кінці зали виднівся вівтар із почорнілим розп'яттям. У лівому кутку при вході світилася свічка, при якій сиділа постать у чорному й молилася. Аліпій стояв і не знав, що робити. Щоб привернути увагу тієї постаті, закашляв. Постать стрепенулася, глянула на нього і дрібненькими кроками потупцювала до Аліпія.

— Славайсу! — привітався Аліпій перший.

— На віки вічні слава!

Перед ним стояла висохла й покрита зморшками монахиня. Здавалося, що густа сітка зморщок єдина стримувала її кості, щоб не порозліталися.

— Синочку, ти справив мені велику радість! Я так давно не бачила людей, — приємним наспівом заговорила монахиня.

— Я випадково дізнався про ваш монастир… — промимрив Аліпій і не знав, що говорити далі.

— А чому ти шукав наш монастир?

— Я насправді шукав за Нареченою, і мене послали сюди.

— І добре зробили. Я і є наречена.

Аліпій ще раз злякано глянув на монахиню. Невже це його Наречена? Невже вона аж так постарілася? І чому вона пішла до монастиря? Все раптово стало незрозумілим і нез'ясовним для нього.

— Невже це ви? Моя омріяна Наречена? — прошепотів Аліпій.

— О ні, синочку! Я наречена Христа.

Аліпію відлягло від душі:

— І ви самі отак живете?

— О ні! Нас було багато. А коли Господь викликав одну із нас до себе, ми копали ямку під стіною, ховали її, а на стіні різьбили хрестик. І всі так відійшли. Я одинока ще зосталася. Сама собі викопала ямку й вирізьбила хрестик. Он там, отам, — вона вхопила його за руку й повела на самий край стіни. — Бачиш?

Аліпій хитнув головою і пройшовся вздовж стіни, до якої тулилися ледь помітні гробики. Монахиня дріботіла за ним.

— Коло тих хрестиків нема імен. І ніхто не знатиме, хто тут похований.

— То суєта, синочку. Людська пам'ять і так коротка. Але Бог знає, де ми поховані, а Божа пам'ять вічна.

Аліпій звик до півтемряви й почав оглядати цю велику келію, — вона була дивним поєднанням церкви і кладовища. Навіть вівтар, який був частково розвалений, виглядав як труна. Тільки чорне розп'яття еманувало дивну містичну силу і, крім монахині, було єдиною живою сутністю в цій келії. Ніде не було ані ліжка, ні лави, на якій можна було б прилягти. Одинокими об'єктами, які мали відношення до життєвих необхідностей, були облуплена пічка і дрова, які стояли в правому кутку при вході.

— А де ви спите? — спитав Аліпій.

— У своїй ямці, синочку.

— І чим ви живитесь?

— Мені багато не треба. Он там ззаду маю городчик і, з ласки Божої, маю ще трохи сил, щоб обробляти його. То й є у мене своя городина. А під зиму побожні жінки приносять мені трохи солі, борошна й крупи, — і так, з ласки Божої, тримаюся за життя.

— А що станеться, коли… — Аліпій замислився, як найделікатніше висловити свою думку.

— Над чим ти думаєш, синочку?

— Я хотів спитати, що станеться… коли Бог покличе вас до себе?

— Нічого не станеться. Піду до Нього.

— А хто поховає вас?

— Ти, синочку.

— Як я буду знати, коли це станеться?

— Ти будеш знати, не журися.

Аліпій попрощався з маленькою монахинею і вийшов. Сів у холодок під кущем калини й замислився. Ця старенька монахиня знайшла гармонію між дочасним і вічним, знайшла також значення свого буття. А він кидався з місця на місце, шукав змісту свого існування, шукав свого призначення, а знаходив тільки неспокій. Він ніколи ні на мить не відчував гармонії між собою і світом, не чув також голосу з потойбіччя. Він раптом різко відчув потребу шукати того змісту свого життя. Але одночасно він знав, що поки не знайде Нареченої, доти не знайде й суті свого існування. Це він усвідомив з такою інтенсивністю, що негайно зірвався на ноги й побіг далі.