Sasha Ushkalov - BZhD

Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих труси­ках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

—Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши ме­не. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

—Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгаль­тер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

—Не дивись на мене, – каже Кет.

—Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.

—Це ще чого?

—Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...

—Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюст­гальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгаль­тер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечи­ках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене при­йшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принайм­ні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

—Малий, ти що там, заснув?

—Тут заснеш... Це що, кодовий замок?

—Ні фіга він не кодовий, просто встав у пра­вий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір ниж­ньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...

Після пояснень Кет у мене починають плави­тись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний до­свід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого

навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і за­для чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирі­шив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією три­котажною головоломкою.

—Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з го­лоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

—Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...

—А?.. – чую я з-за дверей.

—Щоправда, я не знаю, чи можна її ковта­ти, – перебиваю я Кет.

—Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.

—Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спосте­рігало чмо з-за холодильника з кокою...

—І що? – питає Кет.

—І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявило­ся, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...

—Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що кре­ветки мають таку токсичну дію...

Мені набридають ці дурні балачки, тому я піді­ймаю Монсерат, двері вже давно перестали для ме­не існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до кло­зету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозу­міти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і три­має в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, як­би я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і почи­нає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо во­на це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і га­даю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

—Чо витріщився? Це антистатік!

—Як-як? – ще дужче дивуюся я.