Sasha Ushkalov - BZhD

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підби­тий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стоя­ти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спро­буй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдає­ться, проте вже наступної миті в моїх очах раптом

темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Доб­ре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – ко­лишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньо­му, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був во­дієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка за­хоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кива­ли й дякували небу, що батько Рулерта був не збірником педалей на заводі, а матінка не працю­вала десь на хімії...

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечати­ся було марно, ми, звісна річ, з усім погоджува­лись. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – ка­зав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо по­роху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...

—Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.

—НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

—Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, мета­фізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

—Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дис­кусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має трима­ти вдома протигаз, – кричав він, – на случай га­зової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитин­стві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...

Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним сло­вом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухон­ний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж та­ки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний буди­ночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки

для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, на­че медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечають­ся. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені виразно не подобається вся ця ситуа­ція, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»