Мария Матиос - Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

Якось одного дня несподівано прийшла Катря-вдова: принесла начинені повидлом пампушки.

Навіть зайшла до Христофора в кімнату.

Він спершу довго нерозуміюче дивився на дівчину, а потім, усміхнувшись, рушив назустріч, широко розставивши руки. Ніби хотів обняти.

Катря із криком вилетіла з хати, загубивши в коридорі один сандалик.

А Маріца ще довго й надсадно обціловувала синову голову, одночасно напоюючи його холодною водою із розведеною жменею таблеток уній.

Після того знайшлися добрі люди, які й нарадили Маріці наймати до Христофора Одарку із сусіднього з Мишиним села… Ну, чули'сте, Маріцо… живе там така добра жінка, що йде до всіх, хто хоче й кому треба… та певно, що чули… хто тут не чув про афганця, якого привезли додому без обох ніг і вона ходить до нього за жінку… і всім добре… і батьки хлопця раді… і він сам… і вона… може, би ходила й до Христофора… як не за так, то за гроші… він же Богом даний… що зробиш… така його природа… і її природа така… спробуйте, Маріцо…

Одарка приходила до Христофора раз на тиждень. У суботу ввечері. Мовчки скидала в коридорі незмінний свій дощовик непевного кольору й віку і зі словами «Мені вас не треба, Маріцо» відчиняла двері в Христофорову кімнату.

Христофор її зустрічав завжди однаково: спершу ревом, схожим на рев молодого оленя, а далі — пищанням маленького собачати.

Маріца хрестилася, ще якусь хвильку дослухалася до звуків за дверима, гасила скрізь світло, а тоді йшла на сусідню вулицю — у спустілий дитячий садочок, де колись давно працювала вихователькою і де її тепер пам'ятає хіба що постарілий сад та полущені стіни старих корпусів.

Сідала на гойданку, на одну мить заплющувала очі — й нібито гойдалася. А далі втуплювалася поглядом у затемнені вікна своєї квартири — намагалася стримати центрифугу, яка раптово підхоплювала її здитиніле тіло, і несла його десь поза межі існуючого — реального — світу. А може, то під нею справді гойдалася земля, а їй лиш здавалося, що вона розхитує дитячу гойданку… чи світову центрифугу… та ні, таки гойдалася земля, і весь простір гойдався і плив перед очима, коли вона не спускала очей зі своїх вікон, за якими був Христофор із Одаркою.

Далі вона слухала, як говорить у ній серце.

Швидко-швидко, ніби під час бігу-марафону.

Аж раптом серце змовкало — і Маріца хапалася за груди, боячись, що її серце навіки втратить свою мову.

А їй же ніяк не можна без серця!

І Маріца, широко розкривши рота, глибоко вдихала душне повітря натомленого, як і вона сама, дня, щоб прискорити життя свого, такого ж натомленого, серця.

В якісь хвилини її опановував справжній жах смерті. Він виникав нізвідки, раптово, як нізвідки вигулькує в сутінках порожньої дороги силует подорожнього. І ти не знаєш, чи той несподіваний подорожній — твій грабіжник чи надійний супутник.

Маріца не могла би пояснити, чим вона принадила той жах до себе і де він гніздився в її єстві. Але жах, немовби якась справді жива істота, був у ній скрізь. Набухав, як дріжджове тісто на теплі. І розростався в кожній клітині, немов пухлина. Не болів, не мучив — тільки ріс, щоразу даючи знати про себе прискореним биттям серця. У найнесподіванішу мить.

Маріца вперше почула його присутність у собі, як над Христофором зависла небезпека інтернату.

Не мала того страху ні після смерті чоловіка, ні після усвідомлення синового каліцтва.

Ніколи не грішила навіть думками про можливість своєї дочасної смерті, чи, ба, добровільного вкорочення свого життя.

Страждала — чорно.

Але про смерть не думала ніколи.

А тут раптом…

Інтернат для Христофора означав би смерть для Маріци.

Ця така ясна й зрозуміла думка спершу налякала жінку. Але згодом вона зрозуміла, що ляк її не мав нічого спільного з можливою смертю її самої. Цей ляк, цей холодний параліч усіх думок і почувань асоціювався тільки з сином. Точніше, з можливістю його втрати.

Вона іноді годинами дивилася на сонного Христофора — на його неправильної форми і майже завжди заслинене обличчя, на розповніле від ліків, пухке біле тіло, що крадьма й малими дозами діставало сонце; на тонкі, ніби кульбабове стебло, ноги, вкриті густим чорним волоссям — і ріки невимовного жалю й гострого болю заливали її всю, до останнього фібра душі.

Чим далі, тим більше чула, що любить його дужче, ніж: любила колись живих своїх батьків, а далі — Христофора… любила його більше, ніж колишню свою дівочу волю й безтурботність, свою далеку — в сонячному німбі — батьківщину.