Кононенко Євгенія - Два квитки до опери

Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях — десяток кулонів і амулетів на срібних лвнцюжках. Серед них — і знаки зодіаків, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль.

На честь Ірюсі Людмила Харитонівна і Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, постелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад "Сповіді Блаженого Авґустина" й остаточно розчарувалася в християнстві. Якщо біля витоків стояли такі, м`яко кажучи, придурки... “Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тебе дякувати, Ірюсю”. — Розчулені Людмила Харитонівна й Олесь Іванович вже одягли своє театральне вбрання. — Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на "Сільську честь", але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, — поринули в спогади старі тетатрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава нам дуже сподобалась, пам`ятаєш, Людмило Харитонівно? Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

— То зробіть і ви мені свято.

— З радістю! Як саме, Ірюсю?

— Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете у театрі?

— З-звичайно, але що тобі треба?

— Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

— Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

— Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, — виявив кмітливість Олесь Іванович, то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!

— Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?

— Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох години! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.

— Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..

— То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?

— Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.

— Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасовській, вам хтось скаржився на мою неохайність?

— Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж...

— Ніж що?

— Ніж... ніж те, що ти задумала...

— Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого!

— Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким!

Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розгубились.

— Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре...

— Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все! Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі...

— Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.

— І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?

— Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам`ятай це, Ірюсю!

— Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! — Заплакана Ірюся встала, щоб показати ребрами рук, де в неї болить, — так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі... — і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?

— Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.

— Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.

— Чим же, Ірюсю?

— Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! — Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна заходилася капати їй веларіану, а Лесь Іванович вийшов із себе:

— Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої джинси і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!

Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:

— Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!