Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

Він майже нічого не знав про неї, крім того, що вона була киянка. Зустрічатися з киянками вважалося нелегким тягарем. Всі вони не мали де, бо жили з батьками у маленьких тісних помешканнях, котрі, одначе, їхні мами вважали неабияким скарбом, на який поклали око підозрілі кавалеринекияни. А ще було помічено: чим солодшою в любовних забавах була дівчина-киянка, тим суворіше пильнували її батьки, наївно вважаючи, ніби вберігають її від чогось. Вдома їй треба було бути дуже рано, борони Боже, не прийде на одинадцяту! Цих киянок іще проводжати кудись на край світу, вони ніколи не лишаються на ніч, навіть якщо і є де переночувати. А вона ж була готова лишитися до ранку!

Як вона зуміла ще в такі молоді роки змусити домашніх шанувати свою свободу? Він і досі іноді думає про це. І вся та провальна зустріч гостро пам’ятається, кожна хвилина, кожен жест, кожен дотик. І як вони йшли назад із приватного сектору на проспект, і вона раптом побігла й застрибнула в автобус, якого він не помітив, а він лишився на зупинці - водночас зник тягар необхідності проводжати і гризла туга: а що ж тепер?

Звичайно ж, у його житті була не тільки вона. Було все, що буває в житті середнього чоловіка, не обділеного радощами й печалями земного людського життя. Але щороку, коли цвіли вишні, повертався той сум, і рипіли дерев’яні сходи, і легко входив ключ до іржавої щілини, і вони заходили до порожньої кімнати, і він витягав з-під ліжка магнітофон, і ставив популярних тоді солодких «італійців», а настала сама гіркота. Потрібне було зусилля, його зусилля, він це знав, не можна було, щоб усе йшло самопливом. Коли вона не посміхнулася його тривіальним «італійцям», треба було щось сказати, не мовчати, а він не знайшов слів, та й не шукав їх, зрештою…

Відколи її ім’я стало на слуху? Відколи вона стала відомою жінкою? Давні знайомі найкраще відчувають перші успіхи тих, кого знали ще невідомими.

Я ніколи не могла перекричати своїх ровесників, хоча цікавилася тим же, чим і вони, і, як мені здавалося, могла б стати для них цікавим співрозмовником. Подумки я сперечалася з ними, наводила аргументи, цитувала авторитетів. А насправді мене ніхто не слухав, я не могла навіть сказати першого слова…

Чому він декілька разів перечитав ту статтю в молодіжній газеті, на яку випадково натрапив? А потім глянув на ім’я авторки: Н. Сохацька. Тоді зрозуміло. Це вона. Потім він довго зберігав вирізку з тої газети разом із документами, поки вона геть не пожовкла й остаточно не зітліла на згинах.

На час її написання вже минуло кілька років по закінченні університету. Вона, до речі, не закінчувала з ними. Пішла тоді після третього курсу. Вона була не в їхній групі, він не знав, чому вона раптом пішла. Не розпитував нікого, боячись, що хтось здогадається. Хоча, хто що міг знати? Тільки він сам.

Він відчув: вона пішла через нього. Через багато років вона скаже широкій публіці, а він почує, що пішла з університету, де вчилася непогано, через шокову ситуацію. Але це згодом дало добрий результат. Бо це допомогло їй знайти себе, прискорило її порозуміння із собою. Чого ж він штовхав її на той гіркий шлях, адже чоловіки мають допомагати жінкам, а не загартовувати їх… - Іноді ми прагнемо чогось досягти, я маю на увазі не наші досягнення перед вічністю, а досягнення в соціальному вимірі. І робимо це, щоб довести двом чи трьом людям на землі, що ми не нікчеми, - сказала вона в одному зі своїх інтерв’ю. І в нього закололо в серці. Чи він належав до тих двох чи трьох? І чи це честь, чи вирок?

А час ішов. Скільки разів приходила весна, і розквітали й облітали абрикоси, щоб поступитися місцем вишням, які вмить облітали, щоб настав час яблунь, які квітнуть трохи довше… Одного разу він побачив її в міжнародному аеропорту. Вона була сама, чекала свого рейсу. Він також був сам. Міг, зрештою, підійти до неї, обмінятися тривіальними фразами: «Як ти? Все гаразд? Бачив тебе по ящику!» Але відчув, що миттєвої радості зустріти давню знайому не буде, стане ще гіркіше, і тільки мовчки здалеку дивився на неї.

- Я обожнюю твою Сохацьку! - не раз казала його дружина, - така розумна жінка! Жоден чоловік не може її покла- сти на лопатки!

А йому згадувався невеличкий рубець на її лопатці, про існування якого йому було відомо. А чи пам’ятає вона його тіло, як він пам’ятає її, болісно шкодуючи, що так бездарно повівся з нею, коли надворі цвіла вишня, а в яблунь вже набрякали рожеві пуп’янки?

Господи, як швидко йде час. Ось доросла дочка тягне його, напівсонного, до телевізора. Там дискусія про остогидле ґендерне питання. Він відразу прокидається, бо серед учасників передачі вона. Тема дискусії дуже ризикована: що тягне жінок кидати дім, іти робити кар’єру? Звичайно ж, статева невдоволеність, наполягає відомий філософ, огрядний голомозий чоловік із трьома підборіддями й великою бородавкою на скроні. Тільки-но в такої милої кар’єристки (товстун огидно посміхнувся) з’явиться бодай якийсь мужичок…