Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її.

І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.

- Ходімо до гаражів, - він повів її поміж дев’ятиповерхівок.

- Вибач, я… може, недоречно зателефонувала…

- Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала.

Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.

Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.

- Ти зачекаєш, поки він під’їде? - нервово спитала вона.

- Так, звичайно, звичайно.

Вони лишилися самі у темряві серед густої весняної зелені.

Він поклав їй руку на плече й прошепотів:

- Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері. Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжності. І найстрашніше - залишитися без них.

- А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.

Він стиснув її міцніше, притяг до себе. Обережно торкнувся губами її чола, притулив її до грудей. Вона відчула його серцебиття. Так вони й стояли серед квіту бузку й шипшини, поки вдалині не засяяли фари. В ту ж саму мить він хутко відсторонився від неї.

У машині по дорозі назад вона знов пережила жах того, що могло статися з нею, від чого врятував Бог - або випадок.

Або доля. Так, доля. І та сама доля підкинула їй гроші - вона й сама не чекала від себе такої спритності! Витягла з-під сідниці того бевзя чужу сумочку, а її власна спокійно висіла в неї на плечі. А головне… головне, хоча побачення було неповним, і не було ні білого мартіні, ні чорних маслин, але свої вистраждані п’ять хвилин ніжності вона таки отримала.

Отже, наприкінці п’ятдесятих у великій комунальній квартирі на Великій Житомирській одну з кімнат займали мати й син. Батько повернувся був з війни, але по кількох роках помер від фронтових ран. Мати працювала у школі, син закінчував політехнічний інститут. На вечірці у студентському гуртожитку хлопець познайомився з дівчиною й закохався. Нібито взаємно. Вони цілувались у скверах, аж танули лютневі сніги. А потім він проводжав її до підворіття на одній з тих вуличок, які вели вниз від площі Богдана до Майдану, тодішньої площі Калініна. Далі вона йти не дозволяла, щось казала про лютого п’яного батька. І зникала в темряві. І тут його мати отримала путівку в санаторій. Директор школи наполіг, щоби вона поїхала, бо ж улітку путівку навряд чи дадуть, а полікуватися їй треба. Вчительки не люблять кидати роботу посеред навчального року, дирекція любить це ще менше. Але раптом усе сталося саме так, і мати зникла на двадцять чотири дні у лютому, посеред такої відповідальної третьої чверті.

Він привів кохану до себе, у них було кілька неймовірних побачень. А потім вона зникла. Зникла назавжди. Не прийшла на призначену зустріч до пам’ятника Богданові, де він чекав її кілька годин. Кілька разів він обійшов усі підворіття тих вуличок, шукаючи Віолу, - дівчина назвалася саме таким незвичним ім’ям. Заходив у крихітні кам’яні подвір’я, стукав у збиті з дощок прихатки-голуб’ятні, піднімався вузькими сходами у темні під’їзди. Ніхто не знав такої. Розпитував друзів, хто привів тоді на ту вечірку в гуртожиток чужу для їхнього гурту дівчину Віолу.

- То ж ти її й привів! - відповідали однокурсники.

А один раптом пригадав: