Олесь Ульяненко - Сталінка

Ранком він не застав нікого; тепле горнятко з молоком, окраєць білого, із брунатним присмаком хліба, намащеного маслом; замість подертого одягу — новий, інший, щоправда, ношений, але добрий. Його, Йону, злякала ця порожнеча, тенькнуло щось під серцем, — за вікнами лежав тонким шаром сніг. Йона понюхав повітря, — ще пахло жінкою; він сховав у долонях обличчя і трішечки постогнав, але не заплакав; так сидів довго, а коли вже темніло, то з того боку Йона помітив рожеве сяйво, — з того боку дачі, де він не бував. І Йона зрозумів, що то місто. Велике місто. Так просидів до ранку, а потім зібрався в дорогу: запхав до кишень огризки хліба, пачку цигарок, наостанок притулився, сам не знати чого, лицем до постелі, що зберігала запах жіночого поту; пройшовся тінню кімнатами і, мовби чуючи якусь недобру тривогу, — вийшов надвір. Сніг тонким шаром устелив поле, туди, ген до чорного горба лісу.

Восени помер старий вурка, колишній зек, рецидивіст Нікандрич; а ще захворіла, упала на ноги Піскуриха Марія, — тяжко волочила тіло; якось вона зле подивлялася з балкона на похорон; а туди посходилося люду, довіку не знаного по Сталінці; й були присутні — піп, сусіди, десятеро його корешів із обплилими фізіями, котрі й привели батюшку, що плутав ногами у рясі, блимаючи з-під навислих капшуків соєвими очима, мав одутле обличчя і говорив через протяжне «о», — по всьому вгадувалося нетутешнє походження. Піп витягував руркою шерехуваті, посічені губи; його безвільне, з дитячим рожевим відливом обличчя блаженно витягувалося, світліло, коли перед ним проносили тарілку духмяних голубців, синю од холоду пляшку горілки. Але подейкували, що покійний більш за все любив полискувати заварений із маківок кукнар, а в спеку — потягував гіркий, кольору машинного мастила чифір. Обіп'ється й говіє на осонні, розщібнувши клітчату байкову сорочку, виставивши міцні, порослі товстим шаром сала груди, де на лівому боці, нижче соска, у профіль зображалися Ленін, Сталін, Карл Маркс. Він нікого не мав; хата зяяла пусткою — пара дзиґликів, дюралевих засмалених кухлів, кіпи газет із вирізками про амністію та портретами вождів, за яких Нікандрич відбував строк; помер він од інсульту, прямо на сходнях водярні, куди його прилаштував на працю дільничий майор Сироватко; помер під кущами американського клена, під самий ранок, і помітила його — поговоювали — Ритка Кулеметниця, яка приторговувала краденим, курила міцний чорний тютюн; того місяця жовтня, з по-весінньому прогнутим небом, під розливисте жіноче голосіння — холодний вітер стугонів упрілими шибками — труну, обтягнуту, як того велить блатний закон, зеленим оксамитом, відносили на Байковий цвинтар. Кореші покійного, проводжаючи в останню путь, сипіли переламаними басами, піднімаючи догори видубілі, синюшні обличчя: «…і потіхонічку, взгруснув понємножечку, тіхо ти тронєшся в путь…» Несподівано вмовкали, — сунула мовчазна сіра змія процесії, прицвічена яскравими хустками на шиях старих блатяг, огинала задрипані закути упродовж Васильківської — шанобливо припинялася, мовби приспускали знамена, потому звернула на Козачу, ковзнула низом, протягнула тінь стіною височезного, із людський зріст бур'яну, прошаркотіла Дімеєвською, де загудів, жалібно сьорбнувши парою, «Червоний Гумівник», — люди, потираючи потилиці, познімали кашкети. І вже на цвинтарі, на тому самому місці, де хоронять героїв праці та батьківщини, — коли загепали, упали на труну упереміш із хлоркою грудки землі, то забряжчали струни гітар, несподівано перетявши людський тлум, зафальшували зі строєм голосів: «а помніш, ночка тьомная била», — над втрамбованим лопатами горбом, закладеним свіжими айстрами, ружами, покрапленими водою, гвоздиками, чайними трояндами, наполовину обтрушеними дорогою, завищало мов цвяхом по склу: «…как Катька Смик замарьяжіла прокурора…» Піп здивовано, якось боком подався, притушуючи кадило, видавалося, що навіть із симпатією зирив на гурт підстаркуватих, у твідових піджачках чоловіків. Костя Бутус із Козачої, шморгнувши рукавом по губах, пускаючи сивушного дракона, — «єх ма мнє би дєнєг тьма» — поліз цілувати батюшці хреста, — не дали. Опісля, — холодом низати почало зі сходу, але втихомирилося, — замалим не три двори порозсідалося за столи під акаціями: голосно бряцкали чарками, передавали пляшки, гукаючи когось через три-чотири голови, одсовували пахучі букети айстр — «на який біс понаставляли», — поминали останнього сталінського вурку Нікандрича. Марія пригублювала з чарки, душачи в собі притоки нудоти, а то несподівано проймало її нестримне бажання затопити комусь у пику або зняти вереск на всенький квартал, і вона начеб забувала, скільки їй років, — усе мацала там, де за давньої пам'яті були у неї дівочі кіски.